— Ми не самі, у нас компанія, — м’яко попередив Азріель.
Його крила злегка піднялися, а потім простягнулися в бік відчинених балконних дверей, що вели в обідню залу. Присягаюся, я на власні очі бачила, як закружляли завитки темряви.
Мор поплескала Азріеля по плечу, ухилившись від крил, що почали розкриватися.
— Розслабся, Азріелю: сьогодні бійки не буде. Ми обіцяли Різу.
Морок, що згущувався навколо нього, геть зник, коли Азріель злегка нахилив голову — пасма його темного як ніч волосся впали на прекрасне обличчя, немов умисно ховали його від такої чарівної й водночас нищівної посмішки.
Мор зробила вигляд, що помітила це, і пальцем поманила мене.
— Посидь зі мною, поки вони вип’ють.
Мені не забракло гідності, щоб не подивитися на Різа, шукаючи підтвердження того, що це безпечно. Тому я скорилася й пішла поруч із Мор. Двоє іллірійців відійшли на кілька кроків до Вищого Лорда.
— Якщо тільки ти не хочеш випити, — запропонувала Мор, коли ми увійшли до теплої обідньої зали з червоного каменю. — Але мені хочеться, щоб ти побула поруч зі мною, перш ніж потрапиш у полон до Амрен.
Раптом двері їдальні розчинилися від леготу, відкриваючи темно-малинові зали всередині гори.
І, може, частина мене ще залишалася смертною, адже, попри те що переді мною з’явилася витончена, невисока на зріст жінка, яка була схожа на Вищу Фе… як і попереджав мене Різ, мій інстинкт казав: бігти, сховатися.
Вона була на кілька дюймів нижча за мене, її коротке, до підборіддя, волосся було рівне і блискуче, шкіра — смаглява і гладка, обличчя — привабливе, вираз — на межі нудьги й роздратування, але очі, очі Амрен…
Її срібні очі були надзвичайні, таких я ніколи в житті не бачила. В них був блиск істоти, не народженої Вищою Фе. Я знала це.
Срібло в очах Амрен нагадувало вихор диму під склом.
На ній були штани й топ, схожі на ті, що я носила в іншому гірському палаці, одяг — із відтінком сплаву олива і штормових хмар, а сережки і браслети з перлами — білі, сірі й чорні — прикрашали її вуха, пальці й зап’ястя. Навіть сила Вищого Лорда нагадувала радше цівку тіні порівняно з тією силою, що гула в ній.
Мор застогнала, падаючи в крісло ближче до кінця столу, і налила собі келих вина. Кассіан сів навпроти неї, теж простягаючи руку до пляшки вина.
Але Різенд і Азріель продовжували стояти, можливо, спостерігаючи за жінкою, яка, наблизившись, зупинилася за метр від мене.
— Ваш смак так само неперевершений, Вищий Лорде. Дякую.
Її голос був м’який, але гостріший за будь-який клинок, що траплявся мені на очі. Тонкі маленькі пальці торкнулися витонченої сріблясто-перлової брошки, що була пришпилена в неї на грудях праворуч.
Ось для кого він купував прикрасу. Прикраси дракониці, на які нікому й ніколи не можна зазіхати.
Я вивчала Різа та Амрен, немов намагаючись побачити, який зв’язок існував між ними, але Різенд махнув рукою і схилив голову.
— Тобі пасує, Амрен.
— Мені все пасує, — відповіла вона.
І ці жахливі, ці чарівливі очі знову зустрілися з моїми.
Немов удар божевільної блискавки.
Вона підійшла ближче, принюхуючись, і, попри те що я була на пів голови її вище, ніколи ще не почувалася більш покірною. Однак я скинула підборіддя. Не знаю, чому зробила це.
— Що ж, тепер нас двоє, — сказала Амрен.
Мої брови зсунулися.
Червоні губи Амрен були тонко окреслені.
— Ми з тобою обидві народилися іншими, а потім опинилися замкненими в нових, дивних тілах.
Я вирішила, що мені справді не хочеться знати, ким вона була раніше.
Амрен вказала мені порухом голови на порожнє крісло, що стояло поряд із Мор. Її волосся зливалося з мороком. Вона сіла напроти мене, Азріель — збоку від неї, а Різ напроти Азріеля — праворуч від мене.
Місце на чолі столу лишилося незайнятим.
— Є ще третя, — сказала Амрен, дивлячись на Різенда. — Гадаю, ти не чув про Міріам… Минули вже століття. Цікаво…
Кассіан закотив очі.
— Будь ласка, перейдімо ближче до справи, Амрен. Я голодний.
Мор поперхнулася вином. Увага Амрен перемкнулася на воїна, що сидів праворуч від неї. Азріель, з другого боку від неї, спостерігав за ними двома дуже уважно.
— Нікому сьогодні зігріти твоє ліжко, Кассіане? Це, мабуть, дуже важко — бути іллірійцем і не думати ні про що, окрім того, що ти так любиш.
— Знаєш, Амрен, я завжди готовий побавитися в ліжечку з тобою, — сказав Кассіан, не піддавшись шарму срібних очей і залишаючись геть незворушним перед силою, якою сочилася кожна пора її шкіри. — Знаю, як тобі подобаються іллірійці.