Напевно, не лише через те, що Різ терпів Амаранту тоді, як вони були тут. Напевно, також через усіх тих, кого покинули за межами міста. Напевно, вибрати одне місто, щоб захистити, було краще, ніж нічого. Напевно… напевно, це заспокоювало його, адже в Прифії було місце, яке залишилося недоторканим. Цнотливим.
Коли Мор говорила зі мною, її голос був різкуватий, а на голові виблискували золоті гребені.
— Немає жодної людини в цьому місті, яка не знала б, що відбувалося зовні, за його межами. І яку ціну заплатили за це.
Я не хотіла питати, яку ціну. Зрозуміла з важкого мовчання, просоченого болем.
Якщо вони досі могли жити попри свій біль, досі могли сміятися… Я прочистила горло, виструнчуючись, і звернулася до Азріеля, чиї тіні здавалися не такими загрозливими, але навряд чи вони справді були такі.
— Як ви познайомилися? — невинне запитання, щоб відчути їх, дізнатися, ким вони були. Чи не так?
Азріель просто повернувся до Кассіана, який дивився на Різа із сумішшю почуттів провини, любові й відчаю, таких глибоких, що дещиця колишнього інстинкту, що ледь жевріла в мені, майже змусила мене нахилитися через стіл і взяти його за руку.
Але Кассіан, здавалося, досі перетравлював моє запитання й мовчазне прохання його друзів розповісти цю історію самому. На його обличчі з’явилася усмішка.
— Спочатку ми всі ненавиділи одне одного.
В очах Різа, який сидів поруч зі мною, світло пригаснуло. Те, що я запитала про Амаранту, які жахи я змусила його згадати…
Визнання за визнання — я гадала, що він зробив це заради мене. Може, йому просто хотілося, щоб його вислухали, але він не міг розповісти цим людям, не заподіявши їм при цьому ще більшої шкоди й не викликавши почуття провини.
Кассіан і далі відволікав мою увагу від Вищого Лорда, що примовк праворуч від мене.
— Ми бастарди, як ти вже знаєш. Ез і я. Іллірійці… Ми любимо наших людей і наші традиції, але вони живуть у кланах і в таборах глибоко в горах на півночі, і вони не люблять чужинців. Особливо Вищих Фе, які намагаються диктувати, що їм робити. Та водночас вони схиблені на походженні, а також мають власних принців і лордів. Ез, — сказав він, вказуючи великим пальцем на нього, аж Сифон на його рукавичці сяйнув у світлі, — був бастардом одного з місцевих лордів. І якщо ти думаєш, що всю ненависть скеровують на бастарда Лорда, то й уявити не можеш, як ненавидять бастарда прачки з військового табору і його батька-воїна, якого та не змогла запам’ятати або не хотіла пригадати.
Він невимушено повів плечем, але ця невимушеність була вдаваною, бо з погляду його вихлюпувалася ненависть.
— Коли батько й мати Еза зрозуміли, що її син — Співець тіней, вони відправили його тренуватися в табір.
Співець тіней. Хай би що означало прізвисько, воно було влучне.
— Як і дематі, — сказав мені Різ, — Співці тіней — це рідкість, і вони бажані гості у всьому світі, у всіх Дворах через їхню потаємність і схильність чути й відчувати речі, яких інші не можуть.
Напевно, ці тіні справді шепотіли йому щось. Обличчя Азріеля нічого не виражало.
— Лорд у таборі мало не наклав у штани від радощів, коли Еза залишили з нами. Але я… коли мати відняла мене від грудей і я навчився ходити, мене віднесли в далекий табір і жбурнули в болото, щоб побачити, залишуся я живим чи помру.
— З їхнього боку було б розумніше скинути тебе у прірву, — хмикнувши, сказала Мор.
— О, безсумнівно, — відповів Кассіан, і його усмішка стала гострою як лезо. — Особливо коли я став дорослим і досить сильним, щоб повернутися в табір, у якому народився, і дізнатися, що ці виродки змушували мою матір працювати до самої смерті.
Знову тиша — цього разу інша. Напруження та лють команди, що витерпіла і пережила стільки всього… й гостро відчувала біль одне одного.
— Іллірійці, — м’яко втрутився Різ, і в його погляді нарешті знову засяяло світло, — незрівнянні воїни, багаті на історію і традиції. Але також вони жорстокі й нецивілізовані, особливо з погляду на те, як вони поводяться зі своїми жінками.
Очі Азріеля погаснули, він дивився на стіну з вікон позаду мене.
— Вони варвари, — сказала Амрен, і жоден іллірієць їй не заперечив.
Мор кивнула, підтверджуючи сказане Амрен. Помітивши стан Азріеля, вона прикусила губу.
— Вони калічать своїх жінок, щоб утримати їх для народження ще більш бездоганних воїнів.
Різ скривився.
— Моя мати була низького походження, — сказав він мені, — і працювала швачкою в одному з численних іллірійських військових таборів у горах. Коли жінки в таборах досягають шлюбного віку — коли в них починається перша кровотеча — їхні крила… обрізають. Просто роблять надріз у потрібному місці, а процес загоювання кидають напризволяще. Таким чином можна стати калікою назавжди. А моя мама — вона була дика, чуттєва й обожнювала літати. Вона робила все, що могла, щоб затримати своє дозрівання. Морила себе голодом, збирала заборонені трави — все, щоб зупинити природний розвиток тіла. Їй виповнилося вісімнадцять, проте кровотечі досі не було, і це дуже лякало її батьків. Аж ось у неї почалася перша кровотеча, хоч, на свою біду, вона опинилася в неправильному місці і в неправильний час — один із чоловіків почув її запах і доповів начальнику табору. Вона намагалася втекти — злетіти в небо. Але мама була ще молода, а воїни були меткіші за неї, тож вони притягли її назад. Вони вже збиралися прив’язати її до стовпів у центрі табору, коли з’явився, розсіявшись, мій батько — прибув на зустріч із начальником табору, щоб обговорити підготовку до Війни. Він побачив мою матір, яка, немов дика кішка, трощила все навколо і відбивалася, і… — він зупинився, — між ними виник особистий зв’язок. Один погляд на неї — і він зрозумів, хто вона. Він розсіяв варту, яка утримувала її.