— У тебе є якісь здібності? — запитала я його й кивнула в бік Азріеля і Різа. — Як у них, приміром?
— Хіба що вибуховий характер, — втрутилася Мор, щойно Кассіан розтулив рота.
Він посміхнувся їй так, що я зрозуміла: біда на порозі. Проте він відповів мені:
— Ні. У мене їх немає, окрім убивчої сили. У тому вся сутність бастарда, народженого ніким.
Різ подався вперед, хотів заперечити, проте Кассіан урвав його:
— Нехай так, чоловіки знали, що ми відрізнялися від них. І не лише тому, що ми були два бастарди й один полукровка. Ми були сильніші, швидші, і один лише Котел знав чому, але ми були розділені і згідно з його волею знайшли одне одного. Мати Різа теж бачила це. Особливо коли ми досягли повноліття і зрозуміли, що все, чого нам хотілося, — це страхатися й битися.
— Чоловіки жахливі істоти, еге ж? — спитала Амрен.
— Огидні, — сказала Мор, цокнувши язиком.
Мені захотілося щиро розсміятися.
Кассіан спроквола усміхнувся й повів далі:
— Сила Різа зростала щодня, і всі, включно з лордами табору, знали, що він може розсіяти їх усіх, якщо схоче. А ми двоє… не відставали. — Він постукав по малиновому Сифону пальцем. — Іллірієць-бастард ніколи не отримував жодного з них. Ніколи. Але їх вручили мені й Езу, хоч і неохоче, і кожен воїн у кожному таборі по той бік гір оцінював нас. Лише чистокровні дурні отримували Сифони — народжені й вигодувані заради однієї мети — вбивати. Вони досі не сплять ночами: сушать голову, звідки в дідька ми їх узяли.
— Потім прийшла Війна, — продовжив Азріель. Він говорив так, що я навіть виструнчилася. Напружила слух.
— І батько Різенда відвідав наш табір, щоб подивитися, як почувається його син через двадцять років.
— Мій батько, — сказав Різ, збовтуючи вино в келиху, — побачив, що його син не тільки почав змагатися з ним за владу, а й об’єднався з, можливо, двома найнебезпечнішими іллірійцями в історії. Він забрав собі в голову: якщо нам дати легіон у цій війні, то ми легко зможемо розвернути його проти нього самого, коли повернемося.
Кассіан хмикнув, але продовжив свою розповідь:
— Тому цей виродок розділив нас. Він віддав Різу під командування легіон іллірійців, які ненавиділи його за те, що він був напівкровкою, а мене закинули в інший легіон як звичайного піхотинця, попри те що силою я перевершував будь-кого з військових лідерів. Еза він тримав у себе як Співця тіней, здебільшого для шпигунства і брудної роботи. Ми всі зустрічалися лише на полях битв протягом усіх семи років, коли вирувала Війна. Розсилали списки поранених і вбитих серед іллірійців, і я читав кожен, боячись побачити їхні імена. Але потім Різа схопили.
— Ось ця історія для іншої нагоди, — сказав Різ так чітко, що навіть Кассіан скинув угору брови, проте потім кивнув. Фіалкові очі Різа зустрілися з моїми, і я замислилася, чи справжнє зіркове світло в них сяяло, коли він говорив. — Коли став Вищим Лордом, я обрав цих чотирьох як своє Внутрішнє Коло і сказав старій знаті мого батька: якщо вони мають якісь проблеми з моїми друзями, то можуть паняти геть. Усі так і зробили. Отже, найгірше, що міг зробити Вищий Лорд-напівкровка, — це призначити двох жінок і двох іллірійських бастардів на посади.
Певною мірою це так само погано, як призначити смертних.
— Що… що сталося з ними потім?
Різ замислився, його неперевершені крила сколихнулися від поруху плечей.
— Знать Двору Ночі розділилася на три категорії: ті, хто ненавидів мене так сильно, що коли Амаранта прийшла до влади, то вони вступили до лав підданих її Двору й невдовзі померли; ті, хто ненавидів мене досить, щоб спробувати повалити, але й вони дістали свої наслідки; і ті, хто ненавидів мене, але не був дурнем і відтоді терпить правління напівкровки, особливо зважаючи на те, що воно лише зрідка зачіпає їхнє жалюгідне життя.
— Вони… це вони живуть у Підгір’ї?
Різ кивнув.
— Так, у Кам’яному місті. Я віддав їм його, тому що вони вчинили мудро. Вони щасливі залишатися там, зрідка покидають місто і, маючи самоврядування, можуть скільки їм заманеться робити огидні речі, хоч цілу вічність.
Певне, це й був той Двір, який він показав Амаранті, коли вона вперше з’явилася тут, — і аморальність їхнього життя їй так сподобалася, що власний Двір вона створила за зразком Кам’яного міста.
— Двір Жахіть, — сказала Мор, цокнувши язиком.