Аянта вела далі:
— Утім, вона створює правильне послання. Я жила при багатьох Дворах і знаю, як усе працює. Повір.
— Я вірю тобі, — сказала я, махнувши рукою в бік паперів, що лежали перед нами. — Ти знаєш, як це робиться. А я — ні.
Срібло задзвеніло на зап’ястях Аянти, геть як браслети дівчат із «Дітей Благословенних» по той бік Стіни. Я іноді запитувала себе, чи, бува, ці дурні смертні не вкрали ідею у Вищих Жриць Прифії, або ж якась жриця, подібна до Аянти, завела таку моду серед людей.
— Це важливий момент і для мене, — обережно сказала Аянта, поправляючи вінець на каптурі. Очі кольору морської хвилі зустрілися з моїми. — Ми з тобою такі схожі — молоді, недосвідчені з-поміж цих… вовків. Я вдячна тобі й Темліну, що ви даєте мені змогу провести церемонію, що запросили працювати із цим Двором, бути його частиною. Іншим Вищим Жрицям немає діла до мене, як і мені до них, але…
Вона струснула головою, і на ній колихнувся каптур.
— Ми втрьох, — прошепотіла вона, — утворимо солідний союз. Навіть учотирьох, якщо долучимо Люсьєна. Проте він може й не схотіти мати зі мною справи.
Аянта пирхнула.
Головний аргумент.
Вона частенько так чи інак згадувала його в розмовах, намагалася не випускати його з ока на заходах, а ще торкнутися його ліктя або плеча. Він її ігнорував. Минулого тижня я нарешті запитала його, чи не запав він на неї. Люсьєн зиркнув на мене, злегка рикнув і тієї ж миті кудись зник. Я сприйняла це як стверджувальну відповідь.
Шлюб із Люсьєном був би так само корисний, як і з Темліном. Права рука Вищого Лорда і син ще одного Вищого Лорда… Будь-хто з їхніх нащадків матиме вплив, а знайомство з ними для кожного буде престижним.
— Знаєш, йому нелегко ведеться з жінками, — сказала я байдужим тоном.
— Він був з багатьма жінками після смерті своєї коханої.
— Можливо, з тобою буде інакше.
Можливо, це означало б щось, до чого він ще не готовий. Я зосередилася, добираючи слова:
— Можливо, тому він тебе й уникає.
Аянта замислилася, а я дуже хотіла, щоб вона повірила мені, попри те що сказане мною було лише напівправдою. Мені здається, що Люсьєн навряд чи пробачив або колись пробачить Аянті — амбітній, розумній, гарній, сміливій жінці — те, що вона втекла із Прифії під час правління Амаранти. Іноді я навіть боялася, щоб мій друг, розлютившись, не розірвав Аянті горло за вчинок, який напевно вважав зрадою. Урешті-решт Аянта кивнула.
— Ти рада, що невдовзі в тебе буде весілля?
Я покрутила смарагдову каблучку на пальці.
— Це буде найщасливіший день у моєму житті.
Коли Темлін освідчився, я, звісно ж, саме так і почувалася. Від радості я заплакала, сказала йому своє так, тисячу разів так, і ми кохалися посеред поля, куди він привіз мене, щоб освідчитися.
Аянта кивнула.
— Ваш союз благословен Котлом. Те, що ти вижила в Підгір’ї, є тому доказом.
Я завважила її погляд — вона подивилася на мою ліву руку, на татуювання.
Я поборола бажання сховати руку під стіл.
Татуювання в неї на лобі було ще темніше за моє, але зображення прекрасно гармоніювало з її виглядом, вбранням і прикрасами. Там навіть відчувалася якась ніжність, на відміну від витончених, але жорстких ліній, що покривали мою руку.
— А купімо тобі довгі рукавички, — раптом запропонувала вона.
І тим самим нагадати про себе тому, кого я так відчайдушно намагалася забути.
— Я подумаю над цим, — сказала я з м’якою усмішкою.
Це було все, що я могла вдіяти, аби не втекти до того, як Аянта піде до своєї особистої молитовні — подарунку від Темліна на честь її повернення, де вона висловлювала полудневу подяку Котлу за звільнення нашої землі, за мій тріумф, за встановлення панування Темліна.
Іноді мені хотілося попросити її помолитися і за мене.
Помолитися, щоб якогось дня я навчилася любити сукні, свята, де я грала б роль гарненької сором’язливої нареченої.
Я вже лежала в ліжку, коли Темлін тихо, мов олень у лісі, увійшов до кімнати. Я звела голову й хотіла вже взяти зі столика кинджал, який тримала там завжди, але, побачивши широкі плечі, розслабилася. Світло від запалених свічок осяяло його засмаглу шкіру, лишаючи обличчя в тіні.
— Не спиш? — ледь чутно промовив він.
Я чула по голосу, що він невдоволений. Після обіду він порпався в паперах, купу яких Люсьєн залишив у нього на столі.