— Якщо хто й піде у В’язницю, — озвався Різ, перш ніж Мор розтулила рота, — то це я. І Фейра.
— Що? — перепитала Мор, поклавши руки на стіл.
— Він не говоритиме з Різом, — пояснила Амрен іншим, — з Азріелем — також. І будь із ким з нас. У нас немає нічого, що ми могли б йому запропонувати. Але безсмертна зі смертною душею…
Вона подивилася на мої груди, немов могла бачити серце, що б’ється всередині… І я знову подумала про те, що вона їсть.
— Косторіз може, хоч і неохоче, поговорити з нею.
Вони поглянули на мене. Немов чекали, що я благатиму не посилати мене туди, згорнуся в клубочок і знічуся. Швидка, жорстока перевірка, щоб побачити, чи хотіли вони самі працювати зі мною, спало мені на думку.
Але Косторіз, наги, Аттор, суріель, боге й Міденгардський хробак. Може, вони зламали в мені те, через що я була здатна боятися. Або, можливо, страх був єдиним, що я могла відчувати уві сні.
— Твій вибір, Фейро, — недбало сказав Різ.
Ухилитися й краяти собі серце або зустрітися віч-на-віч — простий вибір.
— Наскільки погано це може бути? — спитала я.
— Дуже погано, — сказав Кассіан.
Ніхто не заперечив.
Розділ 17. Джуріан
Ім’я звучало в голові, навіть коли ми закінчили вечерю, після того як Мор, Кассіан, Азріель і Амрен урвали суперечку й уже не гарчали, з’ясовуючи, хто, де і що робитиме, тоді як ми з Різом — хай би там як — завтра підемо до В’язниці.
Різ відніс мене назад у місто, пірнаючи то в темряву, то у світло вогнів. Я швидко зрозуміла, що підйом краще за спуск, і не могла змусити себе надто довго дивитися навколо себе — виникало відчуття, що я ось-ось попрощаюся зі своєю вечерею. Але то було просто відчуття.
Ми летіли мовчки, єдиний звук — свист зимового вітру, проте мене захищав кокон Різа, не даючи геть замерзнути. Лише коли музика залунала на вулицях, я поглянула в його обличчя, але нічого не могла прочитати на ньому. Він зосередився на польоті.
— Сьогодні я знову відчула тебе. Я пройшла крізь твої стіни?
— Ні, — відповів він, роздивляючись вимощені вулиці внизу. — Цей зв’язок живий. Відкритий канал між нами, створений моїми силами для того, щоб ти могла ним скористатися за потреби, коли ми укладали угоду.
— Мені потрібно було не померти, коли я погоджувалася.
— Ти не повинна була залишатися на самоті.
Наші очі зустрілися. Було дуже темно, надто темно, щоб прочитати все, що чаїлося в його очах. Я перша відвела погляд.
— Я досі вчуся, як і чому ми іноді можемо відчувати те, чого інший не хоче, щоб ми знали, — зізнався він. — Тому в мене немає пояснення тому, що ти відчула сьогодні.
«Ти не повинна була залишатися на самоті»…
Але як же він? П’ятдесят років він був відділений від своїх друзів, від сім’ї…
Я сказала:
— Ти дозволив Амаранті й усьому світові думати, що ти володарюєш у Дворі Жахіть і насолоджуєшся цим. Але це все прикриття — щоб зберегти найважливіше для тебе в безпеці.
Міські вогні золотили його обличчя.
— Я люблю свій народ і свою сім’ю. Не думай, що я не став би чудовиськом, щоб їх захистити.
— Ти вже став ним у Підгір’ї. — Слова вихопилися зненацька, перш ніж я змогла їх зупинити.
Вітер шелестів у його волоссі.
— І я підозрюю, що мені скоро доведеться знову стати ним.
— Яка ціна за те, — наважилася запитати я, — щоб зберегти це місце в таємниці і зберегти його свободу?
Він кинувся просто вниз — крила тримали пряму траєкторію — і ми приземлилися на даху його міського будинку. Я хотіла зробити крок назад, але він схопив мене за підборіддя.
— Ти вже знаєш ціну.
Підстилка Амаранти.
Він кивнув, і я подумала, що, напевне, сказала ці мерзотні слова вголос.
— Коли вона обманом позбавила мене сил, залишивши тільки жалюгідні рештки, все одно їх було більше, ніж у інших. І я вирішив використати їх для того, щоб проникнути у свідомість кожного мешканця Двору Ночі, який став її бранцем, будь-чию, хто дізнався б правду. Я створив мережу для того, щоб поєднувати всіх, контролюючи їх розум щосекунди, щодня, щодесятиліття, аби вони забули про Веларіс, про Мор, і Амрен, і Кассіана, і Азріеля. Амаранта хотіла довідатися, хто був близький до мене — щоб знати, кого вбивати й катувати. Але моє справжнє оточення, наближені до мене були тут, керували цим містом і всім іншим. І я використав решту моїх сил, щоб сховати їх усіх, зробити невидимими й нечутними. Мене стало б тільки на одне місто — одне місце з-поміж усіх. Я вибрав Веларіс, і тепер повинен жити з наслідками, знаючи, що за його межами залишалися страдники. Проте ті, хто пролітав або проходив побіля Веларіса, не побачили б нічого, крім голого каміння, і, навіть якби хтось спробував пройти через нього, раптово змінив би своє рішення. Морські подорожі й торговельні обміни були припинені: моряки перетворилися на фермерів і стали працювати на землі навколо Веларіса. І мені не було чого протиставити Амаранті, Фейро, адже всі мої сили були спрямовані на захист. Тому я вирішив: щоб вона не ставила запитань про людей, які мали для мене значення, я ладен був стати її заручником.