Він зробив усе це, скоїв жахливі речі… задля свого народу, своїх друзів. І тільки одну-єдину частинку себе він зумів сховати, зберегти від знищення, навіть якщо це означало п’ятдесят років в пастці, у кам’яній клітці…
Крила тепер були широко розпростерті. Скільки людей знало про їх існування за межами Веларіса або іллірійських військових таборів? Чи він, може, стер усі спогади про них із Прифії задовго до Амаранти?
Різ прибрав руку з мого підборіддя. Але, коли він опустив її, я стиснула його зап’ястя, відчуваючи тверду силу в ньому.
— Прикро, — сказала я, і звуки музики міста майже поглинули мої слова, — що інші в Прифії про це не знають. Прикро, що ти дозволяєш їм думати про тебе зле.
Він відступив на крок, його крила били повітря, мов могутні барабани.
— Поки люди, які для мене важливі, знають правду, мені немає діла до інших. Тобі треба поквапитися.
Потім він злетів у небо і розчинився в темряві серед зірок.
Я провалилася у важкий сон. Мої сновидіння, немов відплив, потягли мене вниз, вниз, вниз, аж поки я не опинилася в їх пастці.
Я лежала гола, ниць на знайомій підлозі з червоного мармуру; Амаранта лоскотала мої голі ребра ножем, сталь ніжно дряпала мою шкіру.
— Брехлива, зрадлива жінка, — промуркотіла вона. — З брехливим підступним серцем.
Прохолодне лезо ножа пестило мене. Я хотіла підвестися, проте тіло не слухалося.
Вона поцілувала мене в ямочку на шиї.
— Ти такий самий монстр, як і я. — Вона занесла ніж над моїми грудями, нахилила вбік пружного соска, ніби хотіла побачити серце, що билося в мені.
Я заридала.
— Не витрачай сльози марно.
Хтось далеко кричав, звав мене на ім’я, про щось благав.
— Я перетворю твою вічність на пекло, — пообіцяла вона.
Кінчик кинджала колов чутливу плоть під моїми грудьми, її губи видихали повітря поряд із моїми, а потім вона вдарила…
Руки… руки на моїх плечах, які трясли мене, стискали мене. Я боролася з ними, кричала, кричала, кричала…
— ФЕЙРО.
Голос був одночасно сутінками і світанком, був землею й зірками, і кожна клітинка мого тіла заспокоїлася і скорилася його первісній силі.
— Розплющ очі! — наказав голос.
Я скорилася.
У горлі стояла грудка, у роті було повно попелу, обличчя — мокре, липке, і Різенд… Різенд, який нахилився наді мною, широко розплющивши очі.
— Це був сон, — сказав він.
Як і я, Різенд уривчасто дихав.
Місячне сяйво, що струменіло крізь вікна, освітлювало темні лінії татуювань, які вихрилися на його руці, плечах, виразних, досконало окреслених грудях. Вони були схожі на татуювання на моїй руці. Він вдивлявся в моє обличчя.
— Сон, — знову повторив він.
Веларіс. Я була у Веларісі, в його будинку. І я… мій сон…
Простирадла, ковдри були розірвані. Пошматовані. Але не ножем. І цей смак попелу, диму в роті…
Рука анітрохи не тремтіла, коли я підвела її й подивилася на пальці, на кінчиках яких мерехтіли жаринки догорілого вугілля. Живі кігті полум’я, які пройшли крізь мою білизну, немов випалюючи на ньому рани…
Я різко відштовхнула Різа плечем, упала з ліжка і, вдарившись об комод, метнулася у ванну кімнату, впала на коліна перед унітазом — мене вивернуло. Удруге. Ще і ще. Пальці зашипіли від дотику до холодного фарфору.
За мить великі теплі руки відкинули моє волосся назад.
— Дихай, — наказав Різ. — Уяви, що вони гаснуть одна за одною, мов свічки.
Я знову нахилилася над унітазом, здригаючись, коли світло й жар, скупчившись, виходили з мене, а по тому насолоджувалася порожньою холодною темрявою, яка посіла їх місце.
— Ну, можна й так, — сказав він.
Коли я наважилася глянути на руки, якими вчепилася в порцеляну, обпалені вуглини згасли. І навіть ця сила, що струменіла в моїх жилах, у моїх кістках, знову заснула.
— Мені сниться один і той самий сон, — сказав Різ, притримуючи моє волосся, коли мене знову почало нудити. — Що це не я під нею, а Кассіан або Азріель. Що вона приколола їх крила до ліжка шипами і я нічого не можу вдіяти, щоб зупинити це. Вона наказує мені дивитися, і я дивлюся, усвідомлюючи, що зрадив їх.