Я вчепилася в унітаз, сплюнула й натиснула на змив. Спостерігала, як зникав вир води, а потім повернулася й поглянула на нього. Його пальці, якими він тримав рукою моє волосся, були ніжні, але сильні.
— Ти не зрадив їх, — прохрипіла я.
— Я вчинив жахливі речі задля того, щоб це було саме так.
Його фіалкові очі майже світилися в напівтемряві.
— Я кров тих двох убитих мною фейрі.
Піт на обличчі був липкий, ніби кров…
Я ледь поворухнулася — і мене знову знудило. Другою рукою він гладив, малював довгі м’які лінії по моїй зігнутій спині, доки я знову позбавлялася своєї вечері. Коли останні спазми минули, я видихнула:
— Полум’я?
— Двір Осені.
Я не знайшлася на відповідь. У якийсь момент я притулилася до прохолодної ванної й заплющила очі.
Коли я прокинулася, кімнату вже заповнили сонячні промені, а я лежала на свіжих, чистих простирадлах.
Я дивилася на крутий трав’янистий схил невеликої гори, що тремтів за туманною завісою. Позаду нас пейзажі мінялися: гострі скелі й жорстоке темне море. Попереду — нічого, крім широкої, з плоскою вершиною гори із сірого каменю й моху.
Різ стояв поруч із двосічним мечем у піхвах за спиною, до ніг були прив’язані кинджали. Одягнений він був у те, що, як вирішила я, було бойовим обладунком іллірійців. (Так само були одягнені напередодні Кассіан і Азріель.) Темні вузькі штани, лускоподібні шкіряні пластини зі слідами потертостей і шрамів, що повторюють форму досконало виточених ніг, які — я раніше не помічала цього — були досить мускулистими. Його коротка куртка мала прорізи навколо крил, які зараз були розправлені; темні подряпані обладунки захищали плечі й передпліччя.
Якщо ні його одяг, ні мій, подібний до його, навіть не натякнули на те, що на нас сьогодні чекає, то досить було лиш раз поглянути на скелю, що височіла перед нами, щоб зрозуміти, що на розвагу це не схоже. У кабінеті годину тому я була так поглинута читанням записки Різа, у якій він висловив ввічливе прохання відвідати Двір Літа, що навіть не спитала, на що мені очікувати тут. Різ не став пояснювати, що спонукало його до відвідин Двору Літа, окрім як поліпшення дипломатичних відносин.
— Де ми?
Це були мої перші слова відтоді, як ми опинилися тут хвилину тому за допомогою розсіювання. У Веларісі було жваво й сонячно. А це місце було пустельне, безплідне і скуте кригою. Самі лише камінь і трава, туман і море.
— На острові, в самому серці Західних островів, — відповів Різенд, дивлячись на велетенську гору, й додав, махнувши в бік гори: — А ось там В’язниця.
Не було нічого й нікого навколо.
— Я нічого не бачу.
— Скеля — це В’язниця. І всередині неї перебувають найгірші, найнебезпечніші тварини і злочинці, яких лиш можна собі уявити.
Увійти всередину — всередину каменю, під іншу гору…
— Це місце, — сказав він, — було створено ще до появи Вищих Лордів. До того, як Прифія стала Прифією. Дехто з ув’язнених тут досі пам’ятає ті дні. Пам’ятає часи, коли сім’я Мор, а не моя правила на північних землях.
— Чому Амрен не схотіла йти сюди?
— Бо колись вона сама була ув’язненою.
— Гадаю, не в цьому тілі.
Жорстка посмішка.
— Ні. Зовсім ні.
Я здригнулася.
— Підйом розігріє твою кров, — попередив Різ. — Ми не можемо розсіятися всередину або прилетіти — варта вимагає, щоб відвідувачі йшли пішки. Це неблизька дорога.
Я не зрушила з місця.
— Я… — Слова застрягли в горлі. Знову опинитися в Підгір’ї…
— Під час паніки мені допомагає, — мовив він тихо, — нагадувати собі, що я вибрався звідти. Що всі ми…
— Навряд. — Я намагалася дихати. Проте не могла, не могла…
— Ми вибралися. Але все може знову повернутися, якщо ми не зайдемо всередину.
Холод туману бив мені в обличчя. І я спробувала зробити крок до гори. Моє тіло відмовлялося виконувати наказ.
Я знову спробувала — спробувала заради Елейн, і Нести, і світу, який може бути зруйнований, але не змогла.
— Будь ласка, — прошепотіла я, не переймаючись тим, що насправді провалилася у свій найперший робочий день.
Різенд, як і обіцяв, не ставив жодних запитань, узяв мене за руку й повернув нас знову в зимове сонце і буйні кольори Веларіса.
Решту дня я не вставала з ліжка.