— А його брати… чи були… були вони покарані?
Обличчя Різа залишалося так само байдужим, як камінь, вітер і море довкола, коли він сказав з убивчим спокоєм:
— Зрештою — так.
У цих словах було вдосталь болю, щоб я змінила тему:
— А Мор… Яка в неї робота?
— Мор — та, до кого я звернусь, коли війська будуть розбиті, а Кассіан і Азріель — мертві.
Кров застигла в моїх жилах.
— Тобто доти вона мусить чекати?
— Ні. Як Третя, Мор… наглядає за Двором. Стежить за відносинами між Двором Жахіть і Двором Мрій, керує Веларісом і Кам’яним містом. Я вважаю, у світі смертних її можна було б називати королевою.
— А Амрен?
— Як моя Друга Заступниця вона виконує обов’язки політичного радника, ходячої бібліотеки й робить усю брудну роботу. Я призначив її після того, як посів трон. Але вона була моїм союзником і, можливо, другом задовго до цього.
— Я маю на увазі… На війні, якщо твої війська будуть розбиті, а Кассіана й Азріеля не стане, і навіть Мор… — Кожне слово було немов шматочок криги в мене на язику.
Різ на мить припинив тягнутися до голої скелі, що височіла перед нами.
— Якщо це станеться, я розчаклую Амрен і нацькую її на весь світ, а мене попрошу вбити першим.
Свята Мати.
— Що ж вона таке? — спитала я, хоч після нашої розмови сьогодні вранці питати, мабуть, було нерозумно.
— Інша. Вона щось набагато гірше, ніж ми. І якщо вона колись знайде спосіб вирватися зі своєї в’язниці з плоті й крові, тоді… хай помилує всіх нас Котел.
Я знову здригнулася і втупилася у прямовисну кам’яну стіну.
— Я не зможу залізти на неї.
— Ти й не повинна, — сказав Різ, поклавши руку на плаский камінь.
Немов міраж, він зник у брижах світла.
На їх місці стояли світлі різьблені ворота, такі високі, що їх вершина зникала в тумані. Ворота з кісток.
Кістяні ворота безшумно відчинилися, оголивши печеру. Вона була геть чорна — такої чорнильної темряви я в житті не бачила, навіть у Підгір’ї.
Я стиснула амулет на шиї — метал трохи теплішав під моєю долонею. Амрен вибралася. Виберуся і я.
Різ поклав теплу руку мені на спину й повів усередину. Три сфери місячного світла виникли перед нами.
Ні — ні, ні, ні, ні, ні…
— Дихай, — сказав він мені на вухо. — Один вдих.
— Де охоронці? — спитала я попри важкість у легенях.
— Вони живуть у самій скелі, — пробурмотів він. Знайшовши мою руку, він стиснув її й потягнув мене вперед, у вічну темряву. — Вони виходять тільки під час годування або для того, щоб розібратися з неспокійними ув’язненими. Вони всього лише тіні думки і стародавнього заклинання.
Маленькі вогники світла пливли попереду, і я намагалася не дивитися на сірі стіни занадто довго. Особливо на ті, що були так грубо висічені, що зубчасті відколки скидалися на ніс, або на крутий лоб, або на усміхнені губи.
На сухій підлозі не було нічого, окрім маленьких обкатаних камінців.
Цілковита тиша. Ми завернули за ріг, і останній промінь світла з туманного світу позаду нас розчинився в чорнильному мороці.
Я зосередилася на диханні. Я не можу бути в пастці, не можу опинитися замкненою в цьому жахливому мертвому місці.
Стежка йшла глибше, в саме черево гори, і я міцніше стиснула пальці Різа, щоб не спіткнутися й не впасти. Другою рукою він досі тримав свій меч.
— А чи всі Вищі Лорди можуть сюди потрапити? — поцікавилася я, і мені здалося, що мої слова поглинула темрява. Навіть сила, що гула в моїх судинах, зникла, сховавшись десь у глибині моїх кісток.
— Ні. В’язниця сама собі закон. Острів узагалі можна вважати Восьмим Двором. Але він потрапляє під мою юрисдикцію, і моя кров — ключ до брами.
— Ти можеш звільнити в’язнів?
— Ні. Після того як винесено вирок і в’язень проходить через цю браму, він стає власністю В’язниці. І вона ніколи його не відпустить. Я ставлюся дуже, дуже серйозно до вироку людей, що ув’язнені тут.
— Ти колись…
— Так. Але зараз не час говорити про це.
Він стиснув мою руку.
Ми стали спускатися крізь морок.
Ні дверей, ні світла. Жодних звуків. Навіть дзюрчання води.
Але я відчувала їх. Відчувала, як вони сплять, ходять, шарудять і дряпають кігтями стіну з іншого її боку.
Вони були древні й дуже жорстокі, навіть гірші за Амаранту. Вони були вічні й терплячі і вивчили мову темряви й каменю.
— Скільки, — видихнула я, — скільки вона просиділа тут?
Я не наважилася вимовити її ім’я.
— Азріель одного разу заглянув до архівів у наших найдавніших храмах і бібліотеках. Усе, що він знайшов, — це лише непевні згадки, що вона ввійшла сюди ще до того, як Прифія була розділена на Двори, а вийшла по тому, як вони були створені. Її було ув’язнено до того, як у нас виникла писемність. Я не знаю, як довго вона лишалася тут — кілька тисячоліть напевно.