— Ти боїшся?
— Так, — сказала я.
«Не брехати за жодних обставин», — то було перше, про що мене попередив Різ.
Хлопець підвівся, але залишився з іншого боку камери.
— Фейро, — пробурмотів він, схиливши голову.
Ореол фейського світла посріблив його чорне волосся.
— Фей-ро, — мовив він знову, розтягуючи склади, немов намагаючись відчути їх смак. Нарешті він випростався. — Куди ти потрапила, коли померла?
— Запитання на запитання, — відповіла я так, як мене проінструктували під час сніданку.
Косторіз повернув голову в бік Різенда.
— Ти завжди був розумніший за своїх предків. — Але його погляд знову зупинився на мені. — Розкажи мені, де ти була, що ти бачила там, і я відповім на твоє запитання.
Різ злегка кивнув мені, але його очі були насторожені. Бо те, про що запитав хлопчина…
Я намагалася утамувати подих, щоб подумати. Щоб пригадати.
Там була кров, смерть, біль і крики — і вона ламала мене, повільно вбиваючи, і там був Різ, який ревів від люті, коли я померла, Темлін стояв на колінах біля її трону й молився за моє життя. Там було дуже багато мук, і я хотіла припинити все це, хотіла, щоб усе закінчилося…
Різ стежив за кожним рухом Косторіза й немов скам’янів. Наче мої спогади вільно текли крізь ментальні стіни, які, як я перевірила вранці, були цілі. І я хотіла б дізнатися, чи вважав він, що я в той момент здалася.
Я стиснула руки в кулаки.
Я вижила. Вибралася звідти. І сьогодні виберусь.
— Я почула хрускіт, — сказала я.
Різ повернув голову до мене.
— Я почула хрускіт, коли вона звернула мені шию. Він був не лише в мене у вухах, а й усередині мого черепа. Мене не стало, ледь я встигла відчути першу хвилю болю.
Фіалкові очі Косторіза, здавалося, засяяли яскравіше.
— А потім — морок. Інший, не такий, як тут. Але ще була… нитка, — сказала я. — Ланцюжок. Я смикнула його — і раптом змогла бачити. Але не своїми очима, а… а через його очі, — сказала я, кивком вказуючи на Різа. Я розтиснула пальці на татуйованій руці. — Я знала, що була мертва і цей крихітний клаптик душі, що тримався за ланцюжок нашої угоди, — то було все, що залишилося від мене.
— Але чи був там хтось, чи бачила ти щось?
— Лише цей зв’язок у темряві.
Різенд зблід, його губи стиснулися в тонку лінію.
— І коли мене створили заново, я пішла за цим зв’язком назад — у своє тіло. Я знала, що будинок був на іншому кінці цього ланцюга. Потім було світло. Немов я пливла в басейні ігристого вина.
— Тобі було страшно?
— Я хотіла одного — повернутися до людей навколо мене. Я хотіла цього так сильно, що в мені не було місця для страху. Найгірше вже сталося, і морок був спокійний і тихий. І це було б не так уже й погано — розчинитися в ньому. Але я хотіла додому. І я пішла за цим зв’язком.
— І там не було ніякого іншого світу, — підказав Косторіз.
— Навіть якщо й був, я його не бачила.
— Ні світу, ні порталу?
«Ти так хочеш туди піти?» — питання майже злетіло з язика.
— Там були лиш спокій і темрява.
— У тебе було тіло?
— Ні.
— Ти…
— З тебе досить, — промуркотів Різенд. Звучання його голосу було подібне до оксамиту, що вкриває найгостріший сталевий клинок. — Ти поставив шість запитань.
Косторіз притулився спиною до стіни і присів.
— Не кожного дня мені доводиться побачити когось, хто повернувся з лап справжньої смерті. Прости мене за бажання дізнатися, що там, за тією завісою. — Він делікатно махнув рукою в мій бік. — Запитуй, дівчино.
— Якщо немає тіла — немає нічого, крім, можливо, малого шматка кістки, — сказала я твердо, — чи є спосіб воскресити людину? Створити нове тіло і вкласти туди душу?
Його очі спалахнули.
— Чи була душа якимось чином збережена? Запечатана?
Я намагалася не думати про очі в персні, який носила Амаранта, про душу, яку вона заточила в ньому, що була свідком кожного жахливого, кожного насильницького вчинку.
— Так.
— Це неможливо.
Я майже зітхнула з полегшенням.
— Якщо тільки… — Хлопець розчепірив пальці, його рука була, немов бліда комаха, що тріпотіла крилами. — Давно, задовго до появи Вищих Фе, задовго до людства був Котел — Котел… Кажуть, що всередині нього була зібрана вся магія і що світ був народжений саме в ньому. Але він потрапив не в ті руки. І з його допомогою робили великі й жахливі речі. Викувані з його допомогою. Вони були такі небезпечні, що Котел врешті-решт був викрадений знову, але ціною багатьох життів. Його не можна знищити, тому що він створив усе, і якщо його пошкодити, то життя на землі зникне. Тому він був захований. І забутий. Тільки за допомогою Котла можна викувати, воскресити щось, що вже померло.