— Чи є спосіб зупинити це? — видихнула я.
Мовчання — і водночас очікування.
Голос Різа був хрипкий, коли він сказав:
— Не давай йому більше приводів…
— Коли Котел створили, — урвав його Косторіз, — темний творець використав залишки розплавленої руди, щоб викувати Книгу. Книгу Дихання. У ній між вирізаними словами написані заклинання, які здатні звести нанівець силу Котла або цілком його підпорядкувати. Але після Війни вона була розділена на дві частини. Одна залишилася у Фе, другу віддали шести людським королевам. Це було частиною Договору, суто символічно, позаяк Котел загубили вже багато тисячоліть тому й він перетворився на міф. Книгу вважали нешкідливою, тому що подібне притягує подібне — і лише той, хто став перетвореним, зможе користуватися заклинаннями в ній і закликати її силу. Жодна істота, яка народилася на землі, не може скористатися нею, тому Вищі Лорди і смертні зберігали її частини як реліквію минулого, не більше. Але якщо Книга потрапить до рук когось, кого створили заново… Звісно, вам доведеться перевірити цю теорію, але все може бути цілком ймовірним.
Його очі зіщулилися від задоволення, і я цієї миті зрозуміла…
— Тепер Вищий Лорд Двору Літа володіє нашою частиною, а друга зберігається у смертних королев, які правлять, вона похована в їхньому сяйливому палаці на березі моря. Частина, що зберігається у Прифії, захищена заклинаннями крові, прив’язаними до Лорда Двору Літа. А та, яку мають смертні королеви… О, вони були напрочуд винахідливі, коли отримали свою частину. Вони наклали закляття на Книгу, прив’язали її за допомогою нашого ж народу — і якщо її спробувати вкрасти… Скажімо, Вищий Лорд розсіється і проникне в замок… Книга розплавиться, знову перетвориться на руду, і ми її втратимо. Смертна королева повинна віддати її за власним бажанням, ніяких вивертів, ніякої магії. — Смішок. — Які розумні, чудові істоти ці люди.
Косторіз, здавалося, загубився в давніх спогадах, по тому хитнув головою:
— Поєднавши дві частини Книги Дихання, можна звести нанівець сили Котла. Хотілося б сподіватися, до того як він увійде в повну силу і зруйнує Стіну.
Я навіть не подякувала за інформацію. Після того, що почула, після того, що сама розповіла, я відчувала пильну увагу Різа до себе. Ні, він підозрював, але до кінця не вірив у те, як сильно зламала мене тоді Амаранта.
Ми розвернулися, його рука зісковзнула з моєї спини і стиснула мою руку.
Дотик був легкий, ніжний. А в мене навіть не стало сил, щоб стиснути його руку у відповідь.
Косторіз підняв кістку, яку Різенд приніс йому, і зважив на своїх дитячих руках.
— Я виріжу тут твою смерть, Фейро.
Ми піднімалися дедалі вище в темряві, повз застиглий камінь і монстрів, які там мешкали. Нарешті я запитала в Різа:
— Кого ти бачив?
— Спочатку ти скажи.
— Хлопчика, приблизно років восьми, чорнявого, з фіалковими очима.
Різ здригнувся — найбільш людська реакція, яку я від нього бачила.
— А що бачив ти? — спитала я знову.
— Джуріана, — відповів Різ. — Таким, яким він був востаннє, коли я його бачив: віч-на-віч з Амарантою, коли він боровся з нею на смерть.
Я не хотіла знати, звідки Косторіз дізнався, про що ми прийшли його запитати.
Розділ 19
— Амрен має рацію, — повільно промовив Різ, з’явившись на порозі свого міського будинку у Веларісі. — Ви справді як ті собачки, що чекають на господаря дому. Мені слід було купити для вас частування.
Кассіан, сидячи на дивані перед каміном і огорнувши рукою талію Мор, показав йому непристойний жест.
І хоч усе його кремезне м’язисте тіло здавалося розслабленим, в обличчі відчувалося напруження, затиснута енергія, яка свідчила про те, що вони чекали на нас.
Азріель затримався біля вікна, сховавшись за своїми тінями; сніжок припорошував газон і вулицю за ним. Амрен же…
Її й слід запав. Не можу сказати, чи відчула я полегшення. Мені доведеться терміново знайти її, щоб повернути амулет — досить попередження Різа та її власних слів.
Туман і вітер заважали нам від самої В’язниці, тому я добряче промерзла, тож рушила до крісла, що стояло навпроти дивана, форма якого, як і більшості меблів, давала змогу комфортно розмістити іллірійські крила. Я простягнула свої затерплі кінцівки до вогню й ледве стримала стогін насолоди — таким затишним було його тепло.
— Як усе минуло? — спитала Мор, яка, випрямивши спину, сиділа поруч із Кассіаном.