— Невідомо. Гадаю, Кассіану цікавіше було б тебе трахнути, аніж захистити.
— Ти свиня.
— Ти ж знаєш, що можеш це вчинити, — мовив Різ, притримуючи гілку сухого бука, щоб я могла прослизнути під нею. — Якщо тобі раптом схочеться просунутися у фізичному плані — певен, що Кассіан радо посприяє цьому.
Це вже було занадто. Мене охопила така лють, що я майже проспівала:
— Тоді скажи йому, щоб він завітав до мене сьогодні ввечері.
— Якщо витримаєш це випробування.
Я зупинилася на вершині невеликого, вкритого кіркою лишайнику каменю.
— Схоже, тобі подобається думати, що я не впораюся.
— Зовсім навпаки, Фейро.
Він прокрався туди, де я стояла. Я була майже на одному рівні з його очима. У лісі стало ще тихіше — здавалося, дерева ще ближче припали одне до одного, немов ловлячи кожне наше слово.
— Я дам знати Кассіану, що ти відкрита для його загравань.
— Прекрасно, — сказала я.
Спалах мороку, а по тому мене торкнувся легкий, ледь відчутний струмінь повітря.
Я спробувала зістрибнути з каменя, проте Різ так швидко схопив мене за підборіддя, що я не встигла дати йому відсіч. Він запитав небезпечно ласкавим тоном:
— Насолодилася видовищем мене, який стояв перед тобою на колінах?
Я знала, що він чув, як моє серце закалатало в грудях. У відповідь я зло посміхнулася йому, якось вирвалася з його обіймів і зіскочила з каменя, мало не наступивши йому на ноги. Він відскочив убік.
— Хай там як, але хіба це не все, на що ви, чоловіки, гідні?
Проте слова ці я вимовила напружено, майже задихаючись.
Його усмішка викликала в мені згадку про шовкові простирадла і легкий опівнічний вітерець, що несе аромат жасмину.
Небезпечна межа — до неї Різ штовхнув мене, відволікаючи від думок про те, із чим я ось-ось мала зіткнутися, від усвідомлення того, яка розбита я була.
Злість, цей… флірт, дратівливість… Він знав, що вони робили мене сильнішою, були моєю єдиною опорою.
Отже, те, із чим я зараз мала зіткнутися, жахливе, позаяк він хотів, щоб я увійшла туди роздратованою, думаючи про секс, про що завгодно, але не про Лісову Ткалю.
— Хороша спроба, — хрипко сказала я.
Різенд лише знизав плечима й попрямував до дерев.
Виродок. Так, це всього лише для того, щоб відволікати мене.
Я стрімголов кинулася за ним тихо, як могла, маючи намір збити його з ніг і вдарити кулаком по хребту, але він підвів руку, зупинившись перед галявиною.
Маленька вибілена хатина із солом’яною стріхою й напівзруйнованим димарем у центрі. Звичайна, майже як у смертних. Тут була навіть криниця, цебро висіло на кам’яному комірі, оберемок дров лежав під одним із круглих вікон хатини. Ні звуку зсередини, світла теж не було. Навіть цівки диму з димаря. Нічого.
У лісі замовкло кілька птахів. Не зовсім замовкло, але їх щебет став майже нечутний. І — ось. З будиночка линула мелодія, яку хтось наспівував прекрасним чистим голосом.
У такому місці я зупинилася б, щоб втамувати спрагу чи голод або в пошуках притулку на ніч.
Можливо, це була пастка.
Дерева навколо галявини росли так близько одне від одного і майже чіплялися гілками за солом’яну стріху, що скидалися на прути клітки.
Різ кивнув у бік хатини, з підкресленою грацією вклонившись мені.
Усередину, назовні — і ні пари з уст. Знайти предмет, хай би що то було, і забрати його з-під носа сліпої людини. А тоді стрімголов тікати.
Укрита мохом земля вела до прочинених вхідних дверей. Шматочок сиру. А я була дурною мишею, що поведеться на нього.
Самими губами Різ сказав мені: «Хай щастить», — і його очі засяяли.
Я показала йому непристойний жест і повільно мовчки попрямувала до вхідних дверей. Здавалося, ліс спостерігав за кожним моїм кроком. Коли я обернулася, Різа вже не було.
Він не сказав, чи прийде на допомогу, якщо я опинюся в смертельній небезпеці. Мабуть, мені варто було спитати про це.
Я уникала ступати на листя, торкатися каміння, мережачи візерунок рухів, що його якась частина мого тіла — та, що не була створена Вищими Лордами, — досі пам’ятала.
Я немов пробуджувалася. Саме так я цієї миті себе й відчувала.
Минула криницю. Ні плямочки бруду, жоден камінь не здавався тут зайвим. Ідеальна пастка — так попередила мене смертна частина мене самої. Пастка від тих часів, коли люди ще були здобиччю. Зараз вона була схожа на вигадливішу безсмертну гру.
«Я більше не жертва», — подумала я, обережно підходячи до дверей.
І я не була мишею. Я була вовчицею.
Стоячи на порозі, нагострила слух. Камінь поріжка був потертий, немов багато пар взуття пройшло по ньому і, найімовірніше, не повернулося. Слова її пісні тепер стали виразними, її голос був приємний і красивий, наче відблиск сонячних променів у струмку: