— Дві сестри пішли собі грати,
Щоби стріти човни, на яких плив їх тато.
Та щойно ступили до краю води —
Старша штовхнула молодшу туди.
Солодким голосом вона співала старовинну жахливу пісню. Я чула її раніше — трохи змінену, але її співали люди, які не мали найменшого поняття, що складена вона фейрі.
Я послухала якийсь час, намагаючись почути ще кого-небудь. Але там був лише тупіт, гудіння якогось пристрою й пісня Ткалі.
Пливла і зникала під хвилями знов,
Аж ось тіло нещасне мірошник знайшов.
Моє дихання стало важким, але я вирівняла його — тихо вдихаючи й видихаючи повітря ротом. Я прочинила вхідні двері.
Ні скрипу, ні виску іржавих петель. Ще одна властивість прекрасної пастки: вона ніби запрошує злодіїв усередину. Коли двері відчинилися досить широко, я зазирнула всередину.
Велика кімната з маленькими зачиненими дверима на протилежному кінці. Ряди полиць від підлоги до стелі утворювали стіни, заповнені різними дрібничками: книжками, черепашками, ляльками, травами, гончарними виробами, взуттям, кристалами, знову книжками, коштовностями… На стелі на дерев’яних кроквах висіли найрізноманітніші ланцюги, мертві птахи, сукні, стрічки, вузлуваті шматочки дерева, разки перлів…
Комора старовинних речей, яка належала якійсь старій безсмертній скнарі.
І ця скнара…
У сутінках хатини стояло велике прядильне колесо, потемніле від часу, вкрите тріщинами і зношене.
І перед цією давньою прядкою спиною до мене сиділа Ткаля.
Її густе волосся було синьо-чорне. Пасма спадали на її тонку талію, а сніжно-білі руки подавали й накидали нитку навколо гострого, як шип, веретена.
Вона була молода, вдягнена в просту, але елегантну сіру сукню, яка виблискувала в тьмяному світлі, що проникало з лісу крізь вікна хатини.
Ткаля співала переливчастим голосом:
Що той мірошник зробив із грудини?
Скрипку для себе, щоб звук з неї линув.
Для чого згодилися пальці прудкі?
Щоб поробити для скрипки кілки.
Волокно, що його вона заправляла в колесо, було біле і м’яке. Як вовна. Але… Смертна частина моєї свідомості знала, що це була не вовна, і не хотіла знати, з якої істоти вона пряла ці нитки й де здобула їх.
Тому що на полиці просто за нею одна на одній стояли котушки ниток різного кольору й текстури. А на полиці біля неї тягнулося безліч рядів цих тканих ниток — тканих, зрозуміла я, на величезному ткацькому верстаті, прихованому в темряві біля вогнища. Верстат Ткалі.
Якби я прийшла в день прядіння, чи співала б вона тоді? Я вже знала відповідь — вона ховалася в цих дивних сувоях тканини, просякнутих дивним запахом, запахом страху.
Вовчиця. Я була вовчицею.
Я ступила в хатину, оминаючи розкидане долівкою сміття. Вона продовжувала працювати; її колесо весело деренчало, створюючи неймовірний контраст з її жахливою піснею:
А що з гребнем носа мірошник зробив?
Підставку для скрипки своєї створив.
А як пригодилися вени блакитні?
Звили струни з них руки мірошника спритні.
Я оглянула кімнату, намагаючись не дослухатися до слів.
Нічого. Я не відчувала нічого, що могло б підштовхнути мене до одного конкретного предмета. Напевно, я відчула б полегшення, якби й справді не була тією єдиною, обраною, хто зможе відстежити Книгу, — коли б цей нинішній день не став початком біди.
Ткаля працювала.
Я вивчала поглядом полиці, стелю. Час минав. Мій час минав, і його майже не залишилося.
Різ відправив мене на безнадійну справу? Може, тут нічого й не було. Може, цей предмет уже забрали. Цілком у його дусі. Подражнити мене в лісі, відстежити, на що саме моє тіло зреагує.
І, певно, в той момент моя образа на Темліна була така сильна, що я могла насолоджуватися смертельним фліртом. Напевно, я й сама була таким монстром, як ця жінка, що сиділа спиною до мене.
Але якщо я була монстром, то й Різ ним був.
Різ і я були однакові — не лише завдяки силам, що їх він мені подарував. Я не здивувалася б, якби Темлін теж зненавидів мене, щойно зрозумів, що я справді пішла від нього.
Потім я відчула це — немов хтось торкнувся плеча.
Я повернулася, одним оком спостерігаючи за Ткалею, а другим оглядаючи кімнату: лабіринт зі столів і сміття. Нараз він, немов маяк, притягував до себе — то був промінь світла, у якому відчувалася напівусмішка Різенда.