— Здрастуй, — здавалося, сказав він. — Ти нарешті прийшла забрати мене?
Так-так, хотілося сказати мені, навіть коли частина мене хотіла зовсім іншого.
Ткаля співала в мене за спиною:
На що перетворено очі ясні?
На скрипці їх сяйво помітне усім.
А чим для мірошника служить язик?
Це голос для скрипки, що не стих і не зник.
Я пішла за пульсацією — до полиць, що висіли біля вогнища. Нічого. І на другій полиці. Але на третій, трохи вище рівня очей… Там…
Я майже відчула його солонувато-цитрусовий запах. Косторіз мав рацію.
Стала навшпиньки, щоб подивитися на полку. Старий ніж для листів, книжки, обтягнуті шкірою, яких мені не хотілося торкатися або нюхати, жменя жолудів, потьмяніла корона з рубінів і яшми і…
Перстень. Перстень із переплетених золотих і срібних ниток, із вкрапленнями перлів, прикрашений глибоким, насиченим синім каменем. Немов сапфір, утім, то був не він, а інший камінь. Я ніколи не бачила такого сапфіра, навіть у майстерні мого батька. Цей… Я ладна була заприсягтися, що округла непрозора поверхня каменя приховувала тьмяні обриси шестикутної зірки.
Різ — на ньому стояло ім’я Різенда.
Він відправив мене сюди за перснем?!
Ткаля співала далі:
Ось заспівала третя струна:
— У властителя-батька тепер донька одна.
Я спостерігала за нею ще мить, оцінюючи відстань між полицею й відчиненими дверима. Схоплю перстень і вже за мить вислизну. Швидко, тихо, спокійно.
Ось заспівала друга струна:
Там моя мати, царівна вона.
Я опустила руку до одного з прив’язаних до моїх стегон ножів. Коли я повернуся до Різа, можливо, встромлю цей ніж йому в живіт.
Уявила кров на своїх долонях. Знала ж бо, як це — встромити кинджал у шкіру, кістки й плоть. Знала, як струменітиме кров, як він стогнатиме від болю…
Відігнала цю думку, попри те що вже могла відчути кров тих фейрі, якою просякнута була смертна частина мене, яка не вмерла й не належала нікому, крім мене, жалюгідної, нещасної.
Аж раптом озвалися струни всі три:
— Довелося пізнати підступність сестри.
Надзвичайно тихим рухом, що був тихіший за останній вдих приреченого, я схопила перстень з полиці.
Ткаля припинила співати.
Розділ 21
Я завмерла. Перстень лежав у кишені моєї куртки. Вона закінчила останню пісню. Можливо, почне іншу. Можливо.
Прядильне колесо сповільнювалося.
Я ступила крок у бік дверей. Потім зробила ще один. Чимдалі повільніше. Кожен оберт стародавнього колеса ставав довшим за попередній.
Усього десять кроків до дверей.
П’ять.
Колесо зробило останній оберт так повільно, що я могла розрізнити кожну його спицю, що крутилася.
Два кроки.
Я вже стояла коло дверей, коли вона смикнула рукою, хапаючи колесо й зупиняючи його.
Двері з брязкотом зачинилися переді мною.
Я кинулася до ручки, але її там не було.
Вікно. Потрібно дістатися вікна.
— Хто в моїй домівці? — спитала вона тихим співучим голосом.
Страх… Чистий концентрований страх обліг мене, змушуючи згадати. Згадати, як це — бути слабкою й безпорадною, бути людиною. Згадати, як це — битися за своє життя, за кожен крок, вдих і видих, аби тільки залишитися живою.
Я дісталася вікна поряд із дверима. Замкнено. Ані клямки, жодної можливості відчинити його. Саме скло, міцне й непробивне. Але це не було скло, воно лише мало вигляд скла.
Ткаля повернулася до мене.
Була я вовчицею чи мишею — тепер це не мало значення, бо я стала просто твариною, яка намагалася вижити.
Гнучке молоде тіло вкривала сіра шкіра, зморшкувата, обвисла й суха, на яку спадало прекрасне чорне волосся. А там, де мали виблискувати очі, були чорні гноїсті западини. Губи її висохли й перетворилися на глибокі чорні вертикальні смуги, а в пащі було повно гострих пеньків-зубів, що, напевно, сточилися від того, що вона перегризла надто багато кісток.
І я знала, що вона от-от увіп’ється і в мої кістки, якщо не виберуся звідси.
Ніс, що колись, певне, був красивий і зухвало кирпатий, а зараз наполовину ввалився, — розширився, коли вона принюхалася в мій бік.
— Що ти таке? — спитала Ткаля своїм напрочуд молодим і прекрасним голосом.
Вибратися. Вибратися. Вибратися звідси — ось що треба зробити якнайшвидше.
Був іще вихід. Самогубний, необачливий вихід. Нерозсудливий вихід.
Я не хотіла вмирати. Не хотіла, щоб мене з’їли. Не хотіла опинитися в безнадійному мороці.