Ткаля підвелася зі стільця.
І я знала, що відведений мені час скінчився.
— Щось таке, як усі? — міркувала вона, роблячи граційний крок в мій бік. — Проте не схоже на всіх?
Я була вовчицею.
І я можу вкусити, якщо мене торкнуться.
Я кинулася до єдиної запаленої свічки на столі, що стояла в центрі кімнати. І жбурнула її в стіну з тканими нитками — в ці страшні темні котушки ниток. Сплетені тіла, шкіра й життя. Нехай вони відтепер будуть вільні.
Зметнувся вогонь, і вереск Ткалі був такий пронизливий, що я подумала: «Моя голова зараз вибухне, і кров закипить у жилах».
Вона кинулася до полум’я, немов намагаючись загасити його своїми бездоганними білими руками; її паща з гнилими зубами відкрилася, видаючи такі крики, ніби вони лунали із самої чорноти пекла.
Я помчала до вогнища в темному кутку. Точніше, до каміна й димаря над ним.
Отвір був вузький, але я побачила, що для мене він досить широкий.
Недовго думаючи, я схопилася за виступ і підтяглася вгору, вигинаючи руки. Сила безсмертних допомогла мені подолати лиш частину шляху, перш ніж я відчула себе слабкою, знесиленою.
Я сама дозволила їм зробити мене такою слабкою. Схилилася, піддалася, занепавши духом.
Закопчені цеглини були хиткі й нерівні. Ідеально, щоб ними видертися. Швидше — я мушу рухатися швидше.
Плечі дряпала цегла, у димарі стояв нестерпний сморід — смерділо мертвечиною й горілим волоссям, на камінні блищав маслистий наліт.
Крик Ткалі урвався, коли я вже здолала половину шляху, проповзши димарем, коли вже майже побачила сонячне світло й дерева, а кожен мій подих був мало не схлипом.
Я вхопилася за наступну цеглину, ламаючи нігті, і підтяглася вгору так різко, що руки звело від болю, бо в димарі було вузько й каміння стискало мене, мов лещата. Аж ось…
Я застрягла.
Застрягла — і почула, як Ткаля зашипіла знизу:
— Що воно за мишеня повзе моїм димарем?
Тут було достатньо місця, щоб я могла подивитися вниз, і саме в той момент я побачила, як там з’явилося огидне обличчя Ткалі.
Вона поклала свою сніжно-білу руку на виступ, і я усвідомила, якою мізерною була відстань між нами.
У мене враз усе вилетіло з голови.
Я спробувала проштовхнутися в лещатах димоходу, але не змогла зрушити з місця.
Я тут помру. Мене стягнуть униз ці красиві руки, пошматують, і ці гнилі зуби мене розтрощать.
Можливо, я буду ще жива, коли вона вп’ється в мою плоть своїм моторошним ротом, і гризтиме й рватиме на шмаття…
Мене охопила паніка. Знову я опинилася в пастці в Підгір’ї. У брудному рівчаку, де Міденгардський хробак насувався на мене. Я майже втекла. Майже.
Я не могла дихати, не могла дихати, не могла…
Нігті Ткалі дряпнули цеглу, вона піднімалася вгору…
Ні, ні, ні, ні, ні…
Я штовхала, штовхала й штовхала цегляну стіну.
— Гадаєш, поцупила в мене і втечеш, маленька крадійко? — шипіла вона.
Краще вже Міденгардський хробак. Краще його величезні гострі зуби, ніж її тупі пеньки.
«Припини».
Реальність увійшла в мою свідомість.
І голос був мій.
«Припини», — сказав він — це сказала я.
«Дихай».
«Думай».
Ткаля підбиралася ближче, кришила цеглу руками. Вона повзла, як павук, а я була мухою в її павутинні.
Припини.
І це слово заглушило все інше.
Я промовила його.
«Припини, припини, припини».
«Думай».
Я пережила хробака, пережила Амаранту. Мені дали великі здібності, справжній дар. Я мала благословення — свою силу. Я була сильна.
Я вдарила рукою по стіні димоходу так низько, як змогла дотягтися. Від уламків, що посипалися вниз, Ткаля засичала. Зібравшись на силі, я знову вдарила кулаком.
Я не домашня тварина, не лялька й не звір.
Я вижила, і я сильна.
Я більше не буду слабкою й безпорадною. Я не зламаюся, і мене ніхто не зможе приборкати.
Я знову і знову била кулаком по цеглинах, і Ткаля зупинилася.
Того часу було достатньо, щоб уламок розхитаного мною каміння встиг упасти в мою долоню. І щоб я встигла з силою пожбурити той уламок у її жахливе обличчя.
Кістка тріснула, і Ткаля заревла, розбризкуючи чорну кров. Проте я штовхнула димар плечем, розірвавши шкіру під курткою. Я била, поки не стала каменем, що ламає камінь, і вже ніхто не стримував мене, коли я піднімалася вгору димоходом.
Я не зупинялася, діставшись краю димаря, піднявшись назовні й вивалившись на солом’яну стріху. Ні, то була не солома.
То було волосся.
І весь цей жир, від якого закоптило димохід, тепер блищав на моїй шкірі. Це волосся приставало до мене. Грудочками, пасмами, жмутами. До горла підступила жовч, але цієї миті вхідні двері відчинилися.