— Я не хочу весь час тікати, — сказала я.
— Втеча, — урвала Амрен, — врятувала тобі сьогодні життя.
Я не звернула уваги на її слова.
— Я хочу навчитися битися. Не хочу чекати на когось, хто мене врятує. — Я подивилася на Різа: — Ну, то як? Я себе проявила?
Але він просто підняв перстень і кивнув на знак подяки.
— Це був перстень моєї матері. — Так, ніби можна було обмежитися цим поясненням.
— То як же ти загубив його? — не заспокоювалася я.
— Я його не губив. Моя мама подарувала його мені на пам’ять, але потім забрала назад, коли я виріс, і віддала Ткалі на зберігання.
— Навіщо?
— Щоб я його не загубив.
Дурість, ідіотизм і… Я хотіла прийняти ванну. Хотіла тиші й прийняти ванну. Думка про ці речі була така сильна, що мої коліна підломилися.
Я майже не дивилася на Різа, коли він узяв мене за руку, випростав крила і ми злетіли, шугнувши у вікно. Ми падали долілиць п’ять диких митей — п’ять ударів серця, а потім він розсіяв нас у мою кімнату в міському будиночку. Гаряча ванна вже була наповнена по вінця. Я попрямувала до неї, хитаючись і відчуваючи лише виснаження, коли Різ запитав:
— А як щодо тренування інших твоїх здібностей?
Крізь пару, що піднімалася від ванни, я відповіла:
— Гадаю, ми з тобою розірвемо одне одного на шмаття.
— Так, напевно. — Він зіперся на одвірок. — Але інакше було б нудно. Відтепер вважай наші з тобою тренування офіційною частиною твоїх робочих обов’язків. — Він скинув голову. — Ну ж бо, спробуй оминути мій захист.
Я знала, про що він говорить.
— Я так втомилася. І ванна охолоне.
— Обіцяю, для цього знадобиться лише кілька секунд і вона не остигне. Або ж, якщо ти відточиш свої здібності, то зможеш подбати про це сама.
Я насупилася. Але ступила крок до нього, а потім другий, змушуючи його відступити в кімнату. Фантомний жир і прилипле волосся нагадали мені про те, що він вчинив зі мною.
Я утримувала його погляд; фіалкові очі Різа мерехтіли.
— Ти відчуваєш її, чи не так? — сказав він, заглушаючи цвірінькання птахів у саду. — Силу, що перетікає під твоєю шкірою, шепоче тобі на вушко?
— А коли так, то що?
Він усміхнувся:
— Я здивований, що Аянта досі не розітнула тебе на вівтарі, щоб дізнатися, який вигляд це має зсередини.
— З яких конкретно причин ти так ставишся до неї?
— Я вважаю, що образ Вищих Жриць став занадто перекрученим порівняно з тим, якими вони колись були і якими мали б бути тепер. І Аянта одна з найгірших.
Мені стало зле.
— Чому ти так говориш?
— Пройди крізь мою стіну, і я покажу тобі.
Я зрозуміла, чому він змінив тему розмови. Провокація. Наживка.
Я утримувала його погляд… Дозволила собі потонути в ньому. Уявила цю лінію між нами — промінь світла, що сплівся… І на іншому кінці нашого зв’язку була його ментальна стіна. Чорна, суцільна й неприступна. Входу всередину не було. Утім, одного разу я вже змогла прослизнути. Не знаю як. На сьогодні з мене досить тестів.
Різ перетнув відстань у два кроки між нами.
— Вищі жриці проникли до деяких Дворів. Передусім Дворів Світанку, Дня і Зими. Вони так вкоренилися в них, що їх шпигуни тепер є всюди, їх послідовники поклоняються їм як фанатики. Але протягом цих п’ятдесяти років вони зуміли вислизнути. Сховатися. Я не здивувався б, якби дізнався, що Аянта навмисно шукала способу пробратися до Двору Весни і зміцнити свої позиції в ньому.
— Ти хочеш сказати, що всі вони лиходійки з чорними серцями?
— Ні. Лише деякі з них. Є жриці милосердні, безкорисливі й мудрі. Але є й надзвичайно лицемірні… І саме таких я вважаю найнебезпечнішими.
— Як же Аянта?
Іскра розуміння зблиснула в його очах.
Він не хотів мені розповідати. Він дражнитиме мене, крутитиме цим, як наживкою, як шматком м’яса у мене перед носом…
Я зробила випад. Сліпо, дико я відправила свою силу цим зв’язком між нами. І скрикнула, коли вона врізалася в його внутрішні стіни. Відгомін удару луною відбився в мені, немов я вдарилася об щось тілом.
Різ посміхнувся, і я побачила вогонь.
— Захопливо… Поки що не доопрацьовано, але спроба була чудова.
Трохи захекана, я скипіла. Але він сказав:
— Тільки за старання.
І взяв мою руку. Зв’язок поміцнішав, це пульсування під шкірою, і…
Там був морок і відчуття того, що по інший бік уявної перешкоди з чорного адаманту є Він. Ця стіна була нескінченна, і вона була результатом того, що на нього полювали, атакували й ненавиділи пів тисячоліття. Я провела уявної рукою по цій стіні.