Мор не зробила мені зауважень. Я знала, що навіть якби не вдягла на себе нічого, крім нижньої білизни, вона порадила б мені до кінця відстоювати свою точку зору.
Я повернулася до неї:
— Я хотіла б, щоб мої сестри познайомилися з тобою. Може, не сьогодні. Але якщо раптом тобі заманеться…
Вона підвела голову.
Я потерла шию.
— Я хочу, щоб вони почули твою історію. І знали, що є особлива сила… — Поки говорила, я зрозуміла, що мені теж необхідно було почути й усвідомити це. — Особлива сила полягає в тому, щоб витримати такі жахливі випробування й біди. І залишитися добрим, світлим. Здатним довіряти й мати друзів.
Мор стиснула губи, кілька разів кліпнувши очима.
Я підійшла до дверей, але завмерла, простягнувши до них руку.
— Мені шкода, що, коли я прибула у Двір Ночі, не була така привітна до тебе, як ти до мене. Я була… Я намагаюся адаптуватися, навчитися жити.
Який жалюгідний, некрасномовний спосіб пояснити, якою зломленою я стала.
Але Мор зістрибнула з ліжка, відчинила мені двері й сказала:
— У мене бувають хороші й погані дні — навіть зараз. Не дозволяй поганим дням перемогти.
Сьогодні, здавалося, буде ще один важкий день.
Різ, Кассіан та Азріель були готові вирушати — Амрен і Мор залишалися у Веларісі спостерігати за містом і планувати нашу неминучу подорож у Гайберн, Сонне королівство. Переді мною стояв лише один вибір: з ким летіти.
Різ із берега розсіє нас просто до невидимої межі, де Стіна розділяє наш світ навпіл. У Стіні був пролом приблизно за пів кілометра від берега — через нього ми й пролетимо.
Але, стоячи в тому коридорі, де стояли всі вони, одягнені в бойову шкуру, і я, загорнута у важке хутряне пальто, кинувши погляд на Різа, знову відчула його руки на своїх стегнах. Відчула, як це було — зазирнути в його розум, збагнути його крижану лють, знати, як він захищав себе, своїх людей, друзів, використовуючи силу й маски з-поміж свого арсеналу. Він бачив і витерпів такі… такі невимовні речі, але досі… Його руки на моїх стегнах були ніжні, його дотик був, немов…
Я відігнала від себе цю думку і сказала:
— Я полечу з Азріелем.
Різ і Кассіан подивилися на мене так, немов я оголосила, що пройду по всьому Веларісу голяка. Але Співець тіней лише кивнув і сказав:
— Звісно.
І, на щастя, то було все.
Спершу Різ розсіявся разом із Кассіаном, потім за мить повернувся до мене та Азріеля.
Головний шпигун чекав мовчки. Я намагалася не ніяковіти, коли він узяв мене в обійми; ці тіні, що нашіптували йому погладжувати мою шию, щоки. Різ трохи насупився, а я послала йому колючий погляд і сказала:
— Не дозволяй вітрові зіпсувати мені зачіску.
Він хмикнув, узяв Азріеля за руку, і ми всі розчинилися в темному вітрі.
Зірки й чорнота, вкриті шрамами руки Азріеля, які міцно мене тримають, мої руки, обплетені навколо його шиї, — я чекала, рахувала, збиралася на силі.
Потім — сліпуче сонячне світло, у вухах реве вітер, круте падіння вниз, униз…
А тоді ми нахилилися й кинулися вперед. Тіло Азріеля було тепле і тверде, його грубі руки були дбайливі, коли він стиснув мене. Ніяких тіней, які переслідують нас, ніби він залишив їх у Веларісі.
Знизу, попереду, позаду розкинулося величезне блакитне море. Вище пливла фортеця з хмар, а ліворуч від мене — темна пляма на обрії. Суходіл.
Земля Двору Весни.
Я замислилася про те, чи був зараз Темлін на західному морському кордоні. Він одного разу згадував про небезпечну ситуацію там. Чи міг він зараз відчути мене, відчути нас?
Я не дозволила собі думати про це. Ні, не тоді, коли я відчула стіну.
Для людини вона була лише невидимим щитом.
Але для фейрі… Я не могла побачити її, але чула потріскування її сили — цей присмак грузнув на зубах.
— Це огидно, чи не так? — запитав Азріель, і його низький голос майже поглинув вітер.
— Розумію, чому ви… ми були так залякані всі ці століття, — зізналася я.
Щомиті, з кожним серцебиттям ми наближалися до велетенського, нудотного джерела сили.
— Ти звикнеш до цього — до формулювання, — сказав він.
Я притискалася до нього так міцно, що не могла бачити його обличчя. Натомість я спостерігала за переливчастим світлом усередині сапфіру у вигляді Сифону, немов він був великим оком якогось заснулого чудовиська з крижаної пустелі.
— Я більше не знаю, де моє місце, — зізналася я, напевно, лише тому, що вітер ревів навколо нас, а Різ уже розсіявся туди, де попереду пливла темна постать Кассіана, — за Стіною.