— Вигляд такий, ніби їм сказали, що на будинок напала пошесть.
Я відчинила двері досить широко, щоб вони зайшли всередину, і хутко зачинила знову, щоб не впустити холод. Моя сестра Елейн кількома усмішками могла переконати кого завгодно зробити що завгодно.
Зайшовши всередину, Кассіан присвиснув, вивчаючи парадний хол, витончені меблі, вишукані картини. За все це заплатив Темлін — від самого початку. Він узяв на себе турботу про мою сім’ю, але його власна сім’я… Я не хотіла думати про його сім’ю, вбиту суперниками із сусіднього Двору з незрозумілих, ніким не пояснених мені причин.
Не тоді, коли я серед них жила…
Темлін міг бути добрим — доброта в ньому була.
Так. Він дав мені все, щоб я стала собою, щоб почувалася в безпеці. І коли отримав те, що хотів… він став іншим. Спробував змінитися, але навряд чи по-справжньому прагнув цього. Він дозволив собі залишитися глухим і сліпим до того, що мені було потрібно, після всього того, чого я натерпілася від Амаранти.
— Певне, твій батько — добрий торговець, — сказав Кассіан. — Я бачив замки з набагато меншими багатствами.
Я помітила, що Різ уважно дивиться на мене, на його обличчі застигло німе запитання. Я відповіла:
— Мій батько у від’їзді у справах і бере участь у зборах в Неві з приводу загрози від Прифії.
— Від Прифії? — перепитав Кассіан, розвертаючись у наш бік. — А не від Гайберну?
— Можливо, мої сестри помилилися — ваші землі чужі для них. Вони просто сказали «за Стіною». — Я припустила, що вони мали на увазі Прифію.
Азріель підійшов тихо, як кіт.
— Якщо люди знають про загрозу й об’єднуються проти неї, це може дати нам перевагу під час звернення до королеви.
Різ досі вивчав мене, ніби бачив невидимий тягар, який придавив мене з тієї миті, як я тут з’явилася. Востаннє, коли була в цьому будинку, я була закохана — так шалено, відчайдушно, що та любов повернула мене в Прифію, привела до Підгір’я — мене, просту людину. Таку само тендітну, якими мені зараз здаються мої сестри.
— Ходімо, — сказав Різ, перш ніж ми рушили, кивнувши мені легко й так, ніби він розумів. — Ну ж бо, знайом зі своїми сестрами.
Мої сестри стояли біля вікна, їхнє волосся мінилося золотом у світі люстр у залі. Такі гарні, молоді, живі. Але це зміниться, їхня шкіра стане зморшкуватою й тонкою, немов папір, спини зігнуться під тягарем років, а їхні білі руки вкриються плямами веснянок від віку. Як тоді я почуватимуся, залишаючись такою, як зараз, завжди?
Я тільки почну своє безсмертне життя, коли їхнє життя згасне, як свічка на холодному вітрі. А поки що я можу подарувати їм кілька прекрасних років — безпечних років.
Я перетнула кімнату, троє чоловіків йшли за мною на крок позаду, відполірована до блиску дерев’яна підлога блищала під нами, мов люстро. Тепер, коли слуги пішли, я нарешті зняла плащ, і саме на мене, а не на іллірійців мої сестри подивилися в першу чергу. На мій фейський одяг, корону, коштовності.
Чужа — тепер ця частина мене була для них чужою.
Потім вони поглянули на крилатих чоловіків — двох із них. Крила Різа зникли, його шкіряний обладунок змінився, натомість з’явилася його звичайна вишукана туніка й штани.
Обидві мої сестри застигли, споглядаючи Кассіана та Азріеля, їхні величезні крила, щільно притиснуті до потужних тіл. Їхня зброя засліплювала, всі троє чоловіків були прекрасні нищівною красою.
Елейн, треба віддати їй належне, не зомліла.
Неста, честь честю, не засичала на них, і це вже було добре. Вона лише зробила впевнений крок, затуливши собою Елейн, і сховала стиснуту в кулак руку в складках своєї простої, але елегантної аметистової сукні.
Цей рух не міг лишитися непоміченим моїми супутниками.
Я зупинилася на певній відстані від сестер, надаючи їм вільний простір у кімнаті, з якої немов нараз викачали повітря.
— Мої сестри, Неста й Елейн Арчерон, — представила я їх чоловікам.
Протягом довгих років я не згадувала й не користувалася своїм фамільним ім’ям.
Я не хотіла брати прізвище батька. Він сидів перед каміном і примушував нас голодувати, поки я жертвувала собою й полювала, щоб годувати їх. Він дозволяв мені ходити в ліс самій. Я не стала використовувати своє прізвище того дня, коли вбила свого першого кролика й відчула його кров на своїх руках. Через роки так само я вбила фейрі, і його кров залишиться на моїх руках, мов невидиме татуювання.
Мої сестри не схилилися в реверансі. Їхні серця шалено билися, навіть серце Нести, і запах їхнього страху грузнув у мене на зубах.
— Кассіан, — нахиляючи голову ліворуч, вимовила я.