Выбрать главу

Володя знову спробував повернути їй окраєць, та вона не взяла.

— Ні, друже, залиш собі, а я вже якось обійдуся, — сказала твердо, з притиском і поволі, без поспіху пішла до своїх подруг, що мляво копирсалися лопатами в землі.

Тут здалеку долинув різкий окрик блокфюрера, і Володя зі своїм напарником поспішив узятися за носилки.

4

Щось трапилося.

Володя не відразу помітив несподівану зміну у настроях і поведінці багатьох сотень, а може, й тисяч людей, котрі працювали довкола. Густий неспокійний мурашник, що від ранку копошився на розбомбленій станції, якось поволі почав затихати, замовкати, аж поки настала загальна тривожна тиша.

І дивна річ: серед цієї тиші чулася тільки приглушена німецька мова. Не звертаючи ніякої уваги на те, що майже повсюдно припинилася робота, що чужоземні робітники-невільники дозволили собі нечувану розкіш спертися на лопати, на вила, на кайла і не працювати, а стояти або й зовсім посідати на купи землі чи на гарячі рейки, німці — майстри, солдати, хлопчаки з гітлерюгенду, жінки — позбиралися в більші чи менші гурти і про щось стиха розмовляли. Навіть охоронники-есесівці забули про свої обов’язки і, збившись у купу, теж стривожено про щось балакали.

Окремо стояв Нушке. Плечі опущені, обличчя бліде, в очах — розгубленість, переляк.

Ніхто не працював. Бранці не працювали також.

Такого ще не бувало!

В’язні обережно опустили на землю важко навантажені носилки, переглянулися. Куц повів очима довкола.

— Що це таке?

Володя не знав, що відповісти. Побачивши збоку, на купі щебеню, старого німця, наблизився до нього.

— Що трапилося, майстре?

Старий поволі підвів велику сиву голову. Його м’ясисті, поорані глибокими зморшками щоки змокріли від сліз. Володя з подивом дивився на нього, не вірячи сам собі, бо уперше бачив, як німець плаче.

Оглянувшись, старий тихо сказав:

— Сьогодні на фюрера вчинено замах… По радіо передали…

На якусь хвилину Володя занімів.

— Не може бути!

— Але це так.

— Хто ж учинив замах? Американці? Англійці?

— Гм… Що ти, хлопче!.. Які там американці!.. Свої!..

— Он як! — Вражений почутим, Володя не стримався від вигуку. — І він загинув?

Затамувавши подих, ждав відповіді. Невже Гітлерові капут? Невже пропав, здох найбільший в історії людожер? Адже тоді все може змінитися! Закінчиться війна, випустять з концтаборів приречених на смерть в’язнів, попереду простелиться дорога на Батьківщину!

Німець мовчав. Тільки з очей поволі котилися сльозини і, збігаючи по зораних зморшками і зарослих сивою щетиною щоках, падали на його руді потерті штани.

Володя подумав, що німець недочув, і запитав удруге:

— То він загинув?

— На жаль… Тобто… Тьфу!.. Я хотів сказати — навпаки! — раптом зі злістю вигукнув старий. — Не загинув він… Живий… Як передали пізніше по радіо, провидіння врятувало його…

Старий зовсім заплутався і, махнувши рукою, відвернувся. Плечі опустилися, здригнулися від ридання. Володя замислено дивився на його по-старечому згорблену спину.

Хто він? Колишній соціал-демократ? Комуніст? Просто чесна, порядна людина? Яке життя прожив? Які думки і почуття таяться під його крутим загорілим чолом, на якому довгі роки проклали не одну глибоку борозну? Чи, може, втратив синів чи сім’ю і від того плаче?

Дізнавшись, що Гітлер уникнув смерті, Куц тихо вилаявся.

— Чорт забирай! Як не поталанило!.. Був терор жорстокий, а стане вдвічі лютіший! Тепер есесівці оскаженіють ще дужче!.. Поглянь, як посірів з переляку Нушке… Аякже! Знає, мерзотник, що жити привільно йому доти, доки живий його біснуватий фюрер!.. А за цей переляк він відплатить кривавою розправою… Нам, звичайно… Прокляття!

Майже дві години всі байдикували: німці ніяк не могли прийти до тями. Потім потроху оговталися, заспокоїлися. Пролунала чиясь коротка команда: “Льос!” І знову загупали тисячі ніг, взутих у дерев’яні черевики, забрязкотіли об щебінь кайла, вила і лопати, заскреготали вагонетки, на яких підвозили нові рейки, стальні шпали та різноманітний інструмент для ремонту колії.

А десь о третій годині дня раптом надсадно завили сирени. Повітряна тривога!.. Останнім часом повітряні нальоти стали звичайним явищем. Всі при цьому кидали роботу, залишали квартири й тікали в бомбосховища, а з невеликих міст — у поле.

Так трапилося і цього разу. Як тільки загули сирени, полетіли додолу лопати, кайла, домкрати. Сотні людей, одні з лайкою і прокльонами (німці), а інші з таємною радістю (чужоземці), ринули на північ, за місто, де виднілася під горою, порослою лісом і чагарями, автострада.

Вулиця, по якій котився той різномасний натовп утікачів, колись широка й, видно, гарна, тепер лежала в руїнах, дощенту розбита під час нічного нальоту. Зліва костру-бачилися розбомблені цехи авіазаводу, праворуч зяяв страшними вирвами квартал житлових багатоповерхових будинків. Руїни були свіжі. Ще подекуди курилися сизі димки недавно пригашених пожеж.

Першими кинулися тікати гітлерюгендівці, німчуки-підлітки у світло-коричневих сорочках з погончиками, темно-коричневих коротких штанцях, з портупеями, до яких кріпилися іграшкові кинджалики. За ними потрюхикали поважні домогосподарки, а потім уже побігли й солдати навчальних рот, і військовополонені, супроводжувані підстаркуватими вартовими, і цивільні робітники-чужоземці, і, нарешті, підхоплені нестримним потоком в’язні концтабору.

В небі почувся глухий далекий гул. Він щомиті наростав, наближався. Йшла повітряна армада.

Захаращена уламками і брилами розтрощених будинків, широка вулиця враз стала тісною. Всі заспішили, побігли. Все перемішалося. Конвоїри загубили полонених, есесівці — в’язнів… На кілька хвилин втратилася субординація, всяка залежність і підлеглість.

А тривожний гул посилювався, наростав. І ось раптово з-за гірських зубчастих верховин, вкритих лісом, виринули літаки. Сріблясто-сизі невеличкі хрестики, акуратно вишикувані у трійки, дев’ятки, вони поволі випливали з-за видноколу на чисте літнє небо, як на безмежну морську гладінь, і прямували, минаючи місто, на захід. І здавалося, не буде їм ні кінця ні краю.

Невже відбомбилися десь? Невже пронесе?

— Йдуть мимо, — з жалем промовив Куц, переступаючи через купу цегли і якогось мотлоху, винесеного вибуховою хвилею з чиєїсь квартири. — Може, й пронесе… А шкода! Двигонули б сюди! Щоб від наших мучителів залишилося мокре місце!

— А від нас? — запитав Володя, на ходу з подивом розглядаючи зруйнований будинок.

Під час вибуху бомби фасадну стіну відірвало і швиргонуло на вулицю, а задня, з квартирами-щільниками, залишилася ціла. Там стояли припорошені рудувато-сірою пилюкою меблі, на стінах, перекособочившись, висіли у важких рамах картини, подекуди уціліли під стелями навіть бронзові люстри.

— Від нас? — перепитав Куц і тут же рішуче махнув рукою: — Е-е, що про нас говорити! Я згоден і сам загинути, аби їх, гадів, переколошматило!.. Та дивися! Здається, льотчики почули мене — завертають сюди!

Справді, від повітряної армади відокремилися півтора десятка літаків і стали швидко наближатися до міста. Охоплені жахом, люди закричали, заметушилися і раптом побігли щосили вгору, до недалекого ліска, що ріс по той бік автостради. Все переплуталося, змішалося — німці, чужоземці, жінки, підлітки, солдати, в’язні концтаборів… Десь зник довготелесий Куц, — мабуть, кинувся навтіки.

Володя теж наддав ходи. Та раптом поруч почув дівочий голос:

— Невже бомбитимуть?

Це була Таня. Важкі дерев’яні черевики, завеликі для її ніг, заважали бігти, і вона відстала від подруг.

— Безперечно, бомбитимуть! Поспішай до лісу!

— А ти?

— Я?.. Бачиш, мені в концтаборі загрожує смерть… А тут така нагода!.. Отож простуй за місто, а за мною бігти не смій! — І він швидко шмигнув у підворіття напівзруйнованого будинку.

Таня повернула за ним.