Выбрать главу

— Ти куди? Я ж сказав — не смій! І ти загинеш через мене! — гримнув він на неї, не зупиняючись.

Та дівчина лише махнула рукою.

— А може, й не загину! Для мене це теж щаслива нагода!

Володя розсердився. Капосне дівчисько зовсім невчасно ув’язалося за ним. Для нього повітряний наліт — єдиний із ста або й тисячі втекти і врятувати життя, а їй же смерть, здається, не загрожує… От причепилося!

— Завертай, кажу тобі! — гнівно вигукнув він. — І сама загинеш, і мене погубиш!

Вони бігли поряд. Таня хотіла щось відповісти, та в цю мить позаду пролунав різкий оклик:

— Стійте! Куди? Назад, прокляті собаки!

То був Нушке. Засапаний, вирячивши очі, він мчав услід за ними.

Втікачам не залишалося нічого іншого, як припустити щосили вперед. Тепер кинути дівчину Володя вже не міг. Він схопив її за руку і, поминувши підворіття, опинився в невеликому, захаращеному цеглою, черепицею, потрощеними меблями дворі. Довкола — руїни, суцільні завали. Тільки в стіні будинку, що стояв на протилежному боці, зяяв великий темний пролом.

— Туди! Швидше! — гукнув Володя і помчав через двір, тягнучи за собою дівчину.

Нушке наздоганяв їх.

— Назад! Я постріляю вас, брудні свині! — загорлопанив він ще дужче, на ходу дістаючи пістолет.

Втікачі прожогом кинулися в глибину напіврозваленого будинку. Поминули одну кімнату, другу, третю… Лунко клацали дерев’яні черевики, хрускотіло під ногами скло. Ні, в такому взутті тихо не пройдеш, не заховаєшся, — чути кожен твій крок!

Володя схопив шмат замашної залізної труби, шуснув у дверний отвір — двері були зірвані з завіс — і причаївся за стіною. Таня, захекавшись, стала з другого боку.

Обоє завмерли.

За якусь мить почулися скрадливі кроки. Нушке наближався обережно, як досвідчений мисливець. Видно, відчув небезпеку, боявся. З його грудей виривалося важке дихання. Лунко тріснула під чоботом черепиця, і він тихо вилаявся.

Після цього настала тиша. Видно, Нушке розмірковував, що робити. Втікачі мовчали — і це його лякало. Де вони? Тут, за стіною? Чи втекли?

Нарешті він зважився. В отворі блиснув козирок високого картуза, з’явилася рука з затиснутим у кулаці пістолетом.

В ту ж мить Володя вдарив по ній трубою. Нушке охнув, відсахнувся, а пістолет з брязкотом покотився по підлозі. Тоді Володя ринувся до блокфюрера і, мов обценьками, здушив руками його дебелу шию.

Ошалілий від болю і несподіваного нападу, Нушке подався назад. Вони обоє впали і, звиваючись у смертельному двобої, завовтузилися на підлозі, усипаній битою цеглою і різним мотлохом.

Таня спочатку кинулася на допомогу Володі, та згадала про пістолет і нагнулася, щоб узяти його. В цю мить пролунав оглушливий вибух… Сколихнулася земля, задрижали стіни, посипалася штукатурка. Сіра їдка пилюка оповила все довкола.

Дівчина завмерла. Невже кінець? Невже оці важкі цегляні стіни впадуть і розчавлять їх, мов комах?

Та минали секунди, а будинок стояв, не падав. Витримав! Ще потріскував, тремтів, здригався, як під час землетрусу, але вистояв.

Грім вибухів почав віддалятися.

Приголомшена, не вірячи, що жива, Таня схопила пістолет. В густій сірій пилюці годі було щось до ладу розгледіти. Чулося лише важке дихання і натужне хрипіння двох знавіснілих від люті людей, лунали нерозбірливі вигуки.

Хто зверху? Хто знизу?

Коли пилюка трохи розвіялася, стало видно широку спину блокфюрера. І тоді вона натиснула на курок.

В гуркоті далеких вибухів і бабахканні зеніток пострілу майже не чути було. Тільки Нушке враз здригнувся, обм’як і, захарчавши, затих.

Володя скинув його з себе, підвівся. Якусь хвилину відсапував, витираючи рукавом зрошене потом чоло. Потім, не приховуючи подиву, глянув на дівчину, що непорушно, закам’яніло стояла над мертвим Нушке. Губи її міцно стулені, погляд твердий, рішучий, як у справжнього бійця, і лише дрібне тремтіння важкого “вальтера” у тонкій білій руці свідчило про страшне напруження і нервове потрясіння, в якому вона зараз перебувала.

Так от яка ця дівчина! Це його щастя, що доля послала її йому в супутники!

Він легенько вивільнив пістолет з її міцна стиснутого кулачка, обняв за плечі.

— Ну, молодчина! Виручила!.. Дякую!.. Вчасно ти поклала його, а то було вже мені непереливки. Здоровенний, чортяка!.. Шкода для цього виродка такої легкої смерті. Та вже біс із ним!.. Треба десь загребти, щоб не потрапив на очі якому-небудь фашистові… А потім — тікати! І якомога далі!

Вони витягли труп блокфюрера на подвір’я і пожбурили на дно свіжої вирви. Зверху прикидали різним мотлохом, а потім ще й присипали землею.

— Добре, — сказав Володя, заглядаючи вниз. — Нікому не спаде на думку, що тут упокоївся есесівець… Яму загорнуть, а табірне начальство смерть блокфюрера і зникнення гефтлінга спише на рахунок англосаксів…

Вони стояли на краю вирви і мовчки дивилися вниз, стомлені, спітнілі, майже щасливі. Володя при цьому згадав незнайомця-юнака, який знемагав зараз у холодному цементному карцері, і подумав, що й він уникне жорстокої, садистської розправи, на яку прирік його блокфюрер.

5

Перша радість від перемоги над Нушке швидко вляглася.

— Куди ж ми тепер? — спитала Таня. — До лісу?

Володя задумався. Йому, на кілька років старшому і досвідченішому, доводилося брати керівництво на себе.

— Їсти хочеться страшенно! Передусім — знайти щось таке, щоб кинути на зуба! — сказав віт” — А до лісу, поки там повно людей, — небезпечно. В такому одязі, як у нас, не можна. Спіймають під першим же кущем… Невже тут, серед цих руїн, не знайдеться чого-небудь, що личило б нам більше, ніж оце дрантя?

Вони попростували до будинку, де щойно уколошкали блокфюрера.

Над Ейзенахом запала тиша. Літаки зникли. В повітрі висіла сива пилюка, змішана з гіркуватим димом. Через вулицю, на заводі, щось горіло, і їдкий сморід поволі повз понад містом на схід, де в широкій улоговині лежали розбомблені житлові квартали.

Ніде ні душі. Тільки вдалині попід горою, біля автостради, темніли тисячі людських постатей. Ніхто не наважувався повертатися до міста.

Оглянувшись, втікачі шуснули в будинок. Розуміли, що коли їх тут застукають, то повісять без слідства і суду як мародерів і грабіжників. Але який же інший вихід? Потрібен пристойний цивільний одяг, а його можна дістати тільки в гардеробах цих розбитих, покинутих мешканцями квартир. Потрібна їжа… Потрібно й переховатися якийсь час.

Володя йшов попереду. Ступав обережно, щоб своїми “дерев’яшками” не клацати, не порушувати незвичайно глибокої після бомбардування тиші. Сторожко позирав довкола: не нарватися б на німців…

Піднялися на другий поверх. Заглянули в одну кімнату, в другу… Ось вона, кухня! На щастя, майже зовсім не постраждала, якщо не рахувати вибитих шибок та густого шару пилюки на меблях.

Тут їм пощастило знайти чималий окраєць хліба, в скляній банці з зеленою кришкою—грудку маргарину, в алюмінієвій каструлі — трохи холодного загуслого супу. А ще — торбинку бобів, кілька шматочків цукру та кільце ковбаси-кров’янки.

Не густо, звичайно. Але для зголоднілих в’язнів все це здалося незвичайною розкішшю.

— Ого! — вигукнув Володя радісно. — Так це ж чудово!

Вони тут же виїли суп. Решту склали у невеликий брезентовий рюкзак, що висів на стіні, вкинули туди рушник, бритву, шматок мила, чималий кухонний ніж та коробку сірників.

— Для початку — непогано. Заглянемо тепер до спальні — що там приготували для нас гостинні господарі? — Після ситої їжі Володі хотілося навіть жартувати.

Спальня постраждала значно більше. Стеля проламана, вікна вилетіли, ліжка присипані штукатуркою, на стінах великі тріщини.

Володя розчинив дверцята гардероба.

— Таню, глянь, яке багатство! — В поділеній навпіл шафі висів жіночий і чоловічий одяг. — Вибирай, що до вподоби!

Він зірвав з себе робу, скинув гольцшуги, швидко одягнувся.

— Ну, як?

— Не впізнати, — усміхнулася Таня. — А що ти взуєш?