І молиться Захар Беркут перед вирішальним боєм з монголами так:
«Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простигши руки, проговорив піднесеним голосом:
— Сонце, великий преясний володарю світа! відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо до остатньої хвилі, до послідного віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю».
Захар Беркут виконував заповідь предків, густо врізьблену в дубову дощечку Велесової Книги: «Будете синами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами завжди!»
Свою натхненну повість Іван Франко закінчує питанням, яке стосується і нас: «Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?»
Жиємо! І відроджуємося! Звільняємось від кабали.
Так радів щасливій добі відродження України один з її великих синів — Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), батько Олега Ольжича. Він прекрасно розумів, що українцям треба покладатися тільки на власні сили. 22 серпня 1931 року (якраз за рік до страшного сталінського голодомору-геноциду українського народу 1932-33 років) Олесь написав до болю правдиві й пророчі слова:
«Нужденна думка сучасної Європи так мало знає про те, що діється в душах тих лицарів, що борються і вмирають за Україну. Тільки Він — Дух Світла і Космічної Мислі — знає, скільки його синів і лицарів вмирало за Україну в стані чистої святости, якої величі і потуги досягне Нація, коли із своїм споконвічним ворогом — Автором Зла — зведе свій бій останній.
Це Українській Нації у величавому трагізмі і героїзмі її борні дається передова розв’язка тих питань, що їх досьогодні не розв’язала історія людства. Це Божественна Нагорода і Божественна Карма за довгі століття безвинних терпінь і кривд... Історія людства може зачатися наново.» (Володимир Шаян).
«О, Націє, дужа і вічна, як Бог...».
...Звільнились українці від татаро-монгольського іга — звільнимось і від путінської Московії! Ні жорстокий Пйотр Пєрвий, ні розбещена Єкатєріна Вторая, ні картавий жидо-калмик Владімір Лєнін, ні садист-голодоморець Іосіф Сталін не знищили українство. Не знищить її і народжений в Петербурзі новітній кагебістський карлик Владімір Путін. Він — лиш обрізаний авантюрист Рас-Путін! І смерть його буде страшніша, ніж Грішки Распутіна.
«Добровільно приєднавшись до Великороси, Малоросія виговорила собі значні права. Цар Олексій заприсягся їх зберегти. Петро І, під приводом зради Мазепи, лишив лише тінь від цих привілеїв. Єлизавета і Катерина запровадили там кріпацтво. Нещасна країна протестувала, але чи ж могла вона встояти перед цією невблаганною лавиною, що котилася з півночі до Чорного моря і вкривала все однаковим льодовим саваном рабства?»
Знаєте, хто це написав? Росіянин Олександр Герцен. Росія — льодовик рабства! Мамонти не вижили під льодовиком, Герцен не вірить, що Україна виживе під тиранією Росії, а вона вижила і зараз гримить на весь світ: «Слава Україні! Героям слава!»
І наші воїни ідуть у бій, несучи біля своїх мужніх сердець у прострелених бушлатах такі слова:
Слова ці написала Ліна Василівна Костенко. У день свого 85-ліття — 19 березня 2015 року — вона передала українським героям книги з такими власноруч написаними убивчими рядками про Путіна:
Ази
Мама була завжди зі мною, коли я пішов у перший клас і почав робити вдома уроки. Шкільні домашні завдання я виконував на тому ж подвір’ї, де мої бабуся сушили на веретах зерно. Зошит і чорнильниця ставилися на великого стільця, я ж сідав на малого.
Охота до навчання передалася мені від батьків. Вони дали мені зрозуміти, що школа — то моя найголовніша робота, хоча, як і всі сільські діти, я пас худобу за селом, працював на нашому городі і на колгоспному полі, ходив до крамниці за хлібом і сіллю, виконував інші доручення бабці, діда, батька й матері. У совєцькій школі нас учили малювати серп і молот, а батько якось намалював мені Тризуб, сказавши: «Це, синочку, український Герб. Але нікому не кажи, не час іще...» І спалив свій малюнок, а в моїй дитячій пам’яті магічне зображення нашого мегасимволу залишилося назавжди.
Я вже згадував про самоназви букв нашої Азбуки. За десять років навчання у радянській школі (яку я закінчив у Тернополі із золотою медаллю) ні від кого навіть натяку не почув, що букви мають самоназви. Вони були для нас просто — а, бе, ве, ге, де... Значно пізніше я дізнався, що є Аз, Буки, Веди, Глаголъ, Добро, Єсть...