...Згадують, як ще жили тут українці разом з поляками, діти ходили в одну школу. «Поляки також не солодкі були». У школі треба було розмовляти тільки по-польськи. Якщо учителі чули українську мову, негайно робили зауваження. Потім москалі поляків вивезли, потім війна, прийшли німці. Потім знову вернулися москалі.
Якраз у цій хаті Дзюбановських в 1944 році було багато так званих червоноармійців. Обдерті, голодні, злі... Облаштували тут свою кухню. Кухар варив окремо для солдатів та офіцерів. Якось висловив незадоволення, що нема з чого варити їсти, а політруки хочуть їсти добре... Хтось на нього доніс і того кухаря відразу відправили на передову, де він через день і загинув — німці тоді добре укріпилися на річці Стрипа і багато поклали там тих червоноармійців, серед яких було й чимало українців.
Та не всі українці хотіли воювати за Москву. Богдан Якимець (псевдо Бук), рідний брат матері Орисі Григорівни, очолив на цих теренах боївку вояків УПА. Протрималися хлопці аж до 1951 року. Та сили були явно не рівні. У 1947 році 19 вояків УПА енкаведисти оточили за Веселівкою. У тому бою загинули 18 українських патріотів. Вижив тільки Богдан Якимець, який мав кулемет Дегтярьова і, відстрілюючись, утік. Він мав таке здоров’я і силу, що сам ставив на колеса перевернутого воза.
У 1951 році його разом з сімома побратимами знову оточили енкаведисти. Пропонували здатися. Наші хлопці билися до останнього патрона. А потім підірвалися гранатою. Їх мертві тіла виставили напоказ під церквою у Богатківцях...
Батько пані Орисі — Григорій Якимець, якого односельці чомусь звали Благий — був чоловіком грамотним і начитаним. Він мав якийсь пророчий дар. Якось сказав, що й сліду не залишиться від тих стежок, якими ходять люди з Веселівки і Синожит. Так і сталося. Але головне його пророцтво, у яке тоді неможливо було повірити, було таким:
— Скоро буде Україна! І буде над нею Тризуб і Прапор синьо-жовтий!
І це його пророцтво збулося. З маленького хутірця у Синожитах на Тернопіллі цей простий український селянин бачив так само далеко, як європейськи освічений Пантелеймон Куліш зі свого хутора Мотронівка на Чернігівщині!
...Запрошуємо Орисю Григорівну на празник (престольне свято) у Дворіччя. Тут ще живе її давня подруга, мама Миколи, Ярослава Михайлівна Миколів.
— Як матиму на кого лишити чоловіка, то, може, і приїду, — каже пані Орися. — Ще бим дуже хтіла заспівати зі Славцею українських пісень — стрілецьких, про бандерівців... Ми так файно собі співали, як були молодими...
Викочуємо свої ровери з хутора Дзюбановських. Орися Григорівна йде з нами. На свіжій травневій травичці пасеться пара коней, корова. То ще їх дочка Наталя й онук Гриць господарять. А дочка Оксана і зять Володя вже десять років на заробітках в Італії...
— Бувайте здорові!
— Їдьте здорові!
І ми їдемо. Їдемо біля того місця, де стояла колись на Веселівці хата заможного українця Миколи Миколіва. Їдемо з його онуком. Він також Микола Миколів.
Зараз будемо у Дворіччі. Микола заведе свого колісного трактора і поїде на своє поле робити культивацію. А потім пожене пасти свої дві корови й теличку. Його дружина Оля зварить йому добру вечерю.
А я щотижня братиму в них молоко, сир і сметану.
І ми знаємо: ніколи не допустимо більше, якщо навіть доведеться взяти в руки зброю, щоб якась путінська зараза прийшла з північного сходу у Дворіччя і вивезла нас у Красноярський край чи на Колиму! Ніколи!
Броня
Одночасно з Янтошком вивезли до Німеччини і старшу сестру моєї матері — Броню (Броніславу). Жінкам, які народжувалися у Дворіччі за Польщі, давали, як правило і часто проти волі їх батьків, польські імена — Станіслава, Броніслава — і записували в метриці про народження — «полька», хоча вони були українками. Це була одна з форм насильницького ополячення.
Батьки (мої бабця і дідо), як могли, переховували свою Броню від окупаційної влади, коли німці стали виловлювати українську молодь і вивозити на примусові роботи у Третій рейх. Видав мою цьоцю Броню (а в 1942 році їй ледь виповнилося вісімнадцять) староста нашого села на прізвище Череватий (я вже казав, що навіть у найменшому українському селі завжди знайдеться хоча б один Іуда). Йому це на користь не пішло, а от моїй цьоці Броні з роботою в Німеччині пощастило.
Вона потрапила служити в маєток якогось старого німецького барона. І він, і його діти виявилися людьми дуже інтелігентними і чуйними. Звична до важкої сільської роботи, українська дівчина Броня почувалася у маєтку німецького барона майже як на курорті: вона без труда встигала виконувати покладені на неї обов’язки (працювала на кухні), ніхто її навіть ніяким лихим словом не ображав і ніколи нічим не дорікав.
Вона настільки звикла до старого барона і його родини, що аж плакала, прощаючись з ними у травні 1945 року. Але додому моя цьоця хотіла повернутися обов’язково. І повернулася. Вийшла заміж, з чоловіком Михайлом на прізвище Глад вони збудували добротну хату у селі Великі Гаї в кілометрі від Тернополя (саме у полях біля того села зіскочив з німецького військового ешелону дворічанин Янтошко). У подружжя народилося дві доньки. Жилося їм за колгоспно-радянської влади сутужно.
Допомога прийшла з несподіваного боку — з переможеної у війні Німеччини. Родина того барона, у якого добросовісно трудилася молода Броня через три роки після війни розшукала її в Україні (тоді ще в Радянському Союзі) і стала регулярно висилати у Великі Гаї посилки: одяг, взуття, посуд...
Не знаю, чому ці посилки не осідали в КГБ, а можливо, дещо й осідало в цій зловісній «конторі глибокого буріння». Але зовсім не доставляти посилки від барона до його колишньої працівниці кагебістам не вистачало нахабства.
Отакі несподівані сюжети виписує іноді життя!
Моя цьоця Броня померла на 82 році, встигнувши ще отримати компенсацію від держави Німеччина за примусові роботи у цій країні в роки Другої світової війни. Сума у дойчмарках була доволі кругленька як на ті часи...
Ще одна дворічанка, майже ровесниця моєї цьоці Броні — Михайлина Круковська — хотіла залишитися в Австрії назавжди і жити там, судячи з усього, заможно і без особливих турбот. Але її примусово повернули в СРСР У тому насильницькому Союзі вона понад 40 років горбилася майже задармо у колгоспі імені Ватутіна, за що й отримала пенсію — 40 рублів. Рівно по рублю за рік.
Михайлина
...Темної грудневої ночі 1941 року, коли всі вже спали, хтось постукав у вікно:
— Круковський, відкривай!
У бідну дворічанську хатину, в якій жили дід, баба та їх 14-річна внучка Міся (Михайлина), зайшов староста села Череватий та озброєні німецькі солдати. Не звертаючи ніякої уваги на стареньких, один з непроханих нічних гостей вказав пальцем на заспану дівчинку:
— Вставай і збирайся. Підеш з нами...
Міся слухняно, не зронивши ані звуку, встала, одягнулася і пішла. Пішла назустріч своїй нелегкій дівочій, а потім і жіночій долі. Через декілька діб вона вже була на берегах Дунаю, в австрійському Обендорфі, серед тисяч українських остарбайтерів.
Дуже недоброю була перша її хазяйка. Михайлинці треба було доглядати 170 голів худоби і щодня доїти своїми ще напівдитячими рученятами аж 18 корів.
— Мені за тиждень руки попухли, — розповідала потім своїм сусідам Михайлина. — І я вже нічо не годна була робити. Нарешті після довгих поневірянь у тому німецькому «арбайтсамті» потрапила я на роботу до двох добрих стареньких людей, які мали тільки шість корів. А потім виявилося, що їх син Герман працює перекладачем у тій конторі для остарбайтерів.
Якось в неділю Михайлинка звично встала ранесенько і хутко побігла до худоби. А там вже Герман порається. Подивився хлопець уважно на симпатичну і моторну українку і каже їй зрозумілою мовою:
— Іди відпочивай. Маєш вихідний. Сьогодні я тут господар.
Наступного ранку вони вже поралися удвох. Герман почав учити Михайлину німецької мови. І невдовзі вони вже добре розуміли одне одного на двох мовах. Так прожили австрієць з українкою два з половиною роки. І народився у них хлопчик, якого назвали Антоном. Герман і його батьки кликали дитину по-австрійськи — Тоні. А сімнадцятилітня Михайлина по-дворічанськи — Янтосьо...