— Щось не бачимо вас, пане Мироне, у нашій церкві. Чи ви іншого віросповідання? — цікавиться дяк.
— Я не віросповідаюсь, пане дяк, я вірую в Бога. «Обряд без сили Божої — порожнеча», — навчає Сковорода.
— А хіба в нашій церкві нема сили Божої? — вже запитує священик, він мій ровесник.
— «Я вірю в Бога — в Україну. Вона мій Бог і поводир». Це я кажу вам словами Миколи Вінграновського, отче. А ви у церкві про Україну не кажете своїм прихожанам нічогісінько. Ось і зараз йдете до наших хат з великою кольоровою листівкою — «Йорданське благословення отця і глави УГКЦ блаженнійшого Святослава». На тій недешевій листівці нема жодного українського обличчя і навіть слова Україна нема! Нема! У той час, як Україна у вогні... Хто ж її, окраденую, збудить?!
Літургія, ранкова, вечірня і навіть нічна служби славлять вашими устами то Сіон, то Ізраїль, то Палестину, то Йордань. А де ж у вашій церкві Україна, Дніпро, Карпати, Медобори?..
Ви щоразу невтомно славите і щедро цитуєте жидівських пророків Ісаю, Осію, Єремію, Єзекеїла, Даниїла, Малахія та іже з ними. І жодного разу навіть не згадуєте наших Пророків — Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку!
Так славить українських мучеників Ліна Василівна Костенко! Бред второзаконія її серцю не каже нічого. І моєму також! Розуміння святості у наших мудрих предків було цілком відмінне від християнського. Святість у них була сила світотворча, а не світозаперечна. Святість дається душі лише на висотах героїчного чину, а не в печерах, келіях і скитах.
Ваші церковні «треби», отче, ніяким чином не задовольняють духовних потреб української душі. Тільки-но та душа з’явиться на світ Божий, як ви при обряді хрещення промовляєте: «Господь Саваоф, Бог Ізраїлів, зцілюй всякий недуг...» і читаєте паримії на кшталт «прийдем в Сіон з веселієм і радістю», і кажете, що немовля «хреститься в Мойсея»...
Чисті українські душі, які приходять до вас вінчатися, слухають ваші «велегласні» молитви: «Боже, що допомагав патріарху Аврааму, сину його Ісааку знайти вірну дружину Ревекку і обручив їх в кінці кінців, обручи тепер цю пару...Більше як до тебе, Боже, нема до кого звертатися — адже ти дав владу Йосипу в Єгипті, ти прославив Даниїла в Вавилоні, відкрив істину Фамарі, Мойсея озброїв у Червоному морі, ти євреїв укріпляв завжди». І після того одягаєте обручки на пальці молодих...
Обручивши у такий єврейський спосіб дворічанську пару, ви, отче, починаєте її вінчати. Згадайте, який «бред второзаконія» несете при обряді вінчання: «Боже, що колись Авраама благословив і розкрив ложесна Сари і тим сотворивший отця всіх народів — Ісаака, а потім дарувавший Ісаака Ревеці і та з твого благословення родила славних синів єврейських... благослови тепер і цих рабів, що стоять зараз у церкві... Благослови, Боже, молодих цих, як колись благословив Авраама і Сару, Ісаака і Ревекку, Іакова і його 12 синів, Йосипа і Асенефу, Мойсея і Сапфору...»
Потім, отче, ви знімаєте з голів молодят корони і кажете нареченому: «Возвеличся, наречений, як Авраам, благословись, як Ісаак, умножся, як Іаков»; а нареченій: «і ти, наречена, возвеличся, як Сара, возвеселись, як Ревекка, умножся, як Рахіль...»
Навіщо силоміць приплітати усе те жидівство до українських молодят?
Я віддав би півжиття, отче, за те, щоб дізнатися, яку ж правду хотів, але так і не наважився сказати нам Тарас Григорович Шевченко, коли, змалювавши квітучу долину та українську закохану пару, скрушно запитав:
...А як ви, отче, напутствуєте українську душу, коли вона відходить у Вічність? Тут ви знову всує згадуєте Ізраїль і знову закликаєте жидівського бога упокоїти українського мерця «в лоні Авраама».
А що написав за десять днів до смерті Тарас Григорович? Ось що:
Навіть гадки ніякої не мав Шевченко іти в чуже лоно Авраама!
І я не маю, отче. Тому молюся українським Богам під українським небом. Як учили мене мої предки:
Українець Григорій Сковорода також у церкву не ходив, але так вірив у Бога, ніби знав Його в обличчя. І молився не в церкві, а в ДУСІ та ІСТИНІ. В нинішніх християнських конфесіях нема українського духу, та й істина там не вся...
...На початку 1842 року Микола Гоголь задумав паломництво в Єрусалим, «ко Гробу Господню». Через шість років цей великий українець таки здійснив свою мрію. І ось що він пише після того, як побував в «Святом Граде», В. А. Жуковському:
«Моё путешествие в Палестину точно было совершено мною затем, чтобы узнать лично и как бы узреть собственными глазами, как велика чёрствость моего сердца. Друг, велика эта чёрствость! Я удостоился провести ночь у Гроба Спасителя, я удостоился приобщиться от Святых Тайн, стоявших на самом Гробе вместо алтаря, — и при всем этом я не стал лучшим, тогда как все земное должно бы во мне сгореть и остаться одно небесное.»
Миколо Васильовичу, нема тут ніякої «черствости вашего сердца»! «Гроб Господєн» не міг дати Вам ніякого духовного просвітлення, бо Ви — українець. А в українців Бог — на небі, а не в гробу! І ви б знайшли таке очікуване Вами духовне просвітлення, якби поїхали не в Палестину, а в Україну і стали б на високому березі тої могутньої ріки, про яку ви написали «Чуден Днепр при тихой погоде...»
Згадайте, Миколо Васильовичу, свого великого земляка Григорія Сковороду, який ніколи не прагнув до Гроба Господнього, а завжди шукав Живу Істину: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...»