Хай Бог нас силою укріпить і мудрістю огорне!
Така нова українська церква вже є. Прихожан у ній ще так мало, як мало було перших християн у Римі. Але колись про них скажуть, що були вони тими, «ким зайнялось і запалало» — бо не відцуралися від себе, мали волю бути собою і нацією.
Животворящі іскри рідного Богорозуміння, розвіяні тисячолітніми вітрами з попелищ 988 року, дивом дивним збереглися у давніх щедрівках і колядках, піснях і легендах, священних текстах Велесової Книги і Слова про похід Ігоря. З них розгориться Великий Вогонь духовного просвітлення й очищення України. Збудися, будь собою, Україно!
Сучасні українські рідновіри терпеливо роздмухують ці Божественні іскри — запалюють «духовности нової смолоскип». Це слова з поеми незабутнього Михайла Ореста «Повстання мертвих». Вісім рядків з неї треба знати напам’ять:
...Райнер Марія Рільке після подорожі Україною влітку 1900 року написав одного з найоптимістичніших своїх віршів, в якому, кажучи словами Шевченка, «щось пророче йому вже заглянуло в очі»:
(Який чудовий переклад на українську мову з німецької Миколи Бажана!)
...Ви, отче, ніколи не питали, чому плаче у вашій церкві тридцятирічна українка Оксана, тримаючи за руку свою маленьку донечку Олю. А треба було б запитати! Батько тої дитини і чоловік Оксани — Андрій Шалапай — зараз на сході України. Він там — єдиний з нашого села. То чи не годилося б вашій християнській пастві взяти під опіку його сім’ю?
Отче, а чого навчилася у вашій церкві ота дворічанка, на подвір’ї якої зараз відкидає широкою лопатою сніг «гіперсексуальний», удвічі старший за неї, італієць Бруно?
Новітнє остарбайтерство
«Ви кажете, час минає? Час стоїть. Минаєте ви!»...
Біблійний мудрець знав, що час стоїть. Але як змінюються часи!
Колись дворічан насильно вивозили як білих негрів у Європу, а тепер вони добровільно туди їдуть у пошуках кращої долі.
Одна дворічанка таку «долю» знайшла в Італії. Зовуть її новітнє щастя Бруно. За віком він у батьки їй годиться. Ось вони удвох про щось перемовляються італійською мовою. Не конче знати ту мову, щоб зрозуміти, що йдеться про щось не вічне, а дуже земне, на рівні «поїмо-поспимо».
Їсти і спати ця інтернаціональна пара буде у батьківській хаті тої дворічанки. А її колишній чоловік Іван їстиме і спатиме один-однісінький на тому ж подвір’ї — у літній кухні.
Колись влітку він, зовсім спантеличений, прийшов до мене, коли я навідався з Луцька до батьків. Так і так, каже, як маю далі жити? Моя хоче відібрати у мене хату, приперлася з Італії з якимось хряком...
І що я мав порадити моєму односельчанові? Сказати, що майно у випадку розлучення ділиться навпіл? Спитати, що сказали мамі дві його дочки, які жили з Іваном у Дворіччі, поки їх мама волочилася десь на чужині з італійцями? Хата-то її батьків, а сучасним донечкам — аби гроші і розваги (яблучка від яблуньки недалечко котяться).
...З часу тої нашої гіркої розмови минуло декілька літ. Івана в селі позаочі вже зовуть «Бруно». А сам Бруно, як ні в чім не бувало, ходить зі своїм українським «коханням» до нашої церкви. Якому богу вони там моляться?
...Древні застерігали: вибираючи Богів, вибираєте долю! Читаючи п’ятикнижжя Мойсея, жахаєшся, яким жорстоким, немилосердним і мстивим є іудейський Елогім-Ягве-Саваот...Євреї схильні бачити у своїх богах одні лиш погрози, силу і владу. Вони пізнають мозком, а не серцем. І тому з трупа калмико-єврея Леніна большевики вийняли і заспиртували саме його мозок. (Поляки ж — слов’яни! — привезли з Франції серце Шопена! Про його полонези вони казали: «Ножі в букетах троянд!» Польські патріотичні ножі...)
Наші мудрі предки вважали себе дітьми та онуками Божими. Владики всього Творіння бачилися їм милостивими, добрими і радісними. Уявлення, діаметрально протилежні іудейським! Український Бог — не суворий учитель і каратель, а благовоління і довготерпіння Природи, вічна Сила, яка надає життю радість Буття, благословляє усі наші добрі помисли і діла. Знову згадаймо Шевченкове: «...збрешуть люде. І візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог, карать і миловать не буде: ми не раби його — ми люде!»