Зараз ми ніби у пошуках втраченого часу. Зовсім не печальмося тим, що не будували великих імперій і високих пірамід, що не маємо своїх Олександрів Македонських, Чингіз-ханів та Іванів Грозних. Їх історія — то історія людського безумства. Наша історія — то Історія Духу, писана в Істині. І нам треба досягнути в реальності того, що закладено в глибині нас.
Великий патріот Іспанії Мігель де Унамуно був переконаний: «Відродити націю означає перетворити стадо виборців та податкодавців у народ, що складається з „я“».
Великого бажайте!
До Тебе, Батьківщино — земле вічна,
ведуть усі стежки й усі дороги.
За п’ять кілометрів на південь від Дворіччя розкинулося серед полів на багато більше село — Заздрість. Воно знамените тим, що 17 лютого 1892 року тут у заможній багатодітній родині Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської народився майбутній митрополит, кардинал, патріарх Української Греко-Католицької Церкви Йосиф Сліпий.
18 років поневірянь у совєцьких гулагах його не зламали. Вашингтон і Рим умовили Нікіту Хрущова обміняти 71-річного доктора філософії і теології на заарештованого в Америці розвідника Абеля. Москва гадала, що Йосиф Сліпий після такої тривалої каторги довго не протягне. А Господь розсудив інакше: дав йому ще аж 21 рік життя!
За ці роки цей незламний українець встиг зробити дуже багато. Приміром, купив будинок у центрі Вашингтона і пророче возвістив, що в ньому буде посольство незалежної України у США!
Йосиф Сліпий залишив нам заповіт. Його лейтмотив — великого бажайте!
«Основне заповідаю вам: щоб ви любили один одного любов’ю, над яку більшої немає, що й готова життя своє віддати за друзів своїх.
...Бог створив людину і родину, Він є творець також роду, племені і нації. Любов і прив’язання, якими зв’язана кожна чесна людська істота з своєю родиною, належиться також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважались все за Богом дані обов’язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які в противному разі довели б до занедбання основних потреб народу».
...Бути Українцем нелегко. Легше бути хохлом або й хохлуєм. Про це гірко й відверто сказав Іван Якович Франко, пишучи польською мовою «Дещо про себе самого».
Нелегко було бути Українцями Святославу Хороброму, Ярославу Мудрому, Григорію Сковороді, Северину Наливайку, Івану Мазепі, Тарасу Шевченку, Пантелеймону Кулішу, Івану Франку, Лесі Українці, Миколі Міхновському, Богдану-Ігорю Антоничу, Євгену Плужнику, Євгену Коновальцю, Степану Бандері, Олегу Ольжичу, Олені Телізі, Йосипу Сліпому, Василю Стусу, В’ячеславу Чорноволу, Василю Симоненку, Миколі Вінграновському, Ліні Костенко...
Чому ж вони були Українцями?
Іван Якович Франко пояснив це так: «Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
...Другої Батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління.
...Бачу український народ, який він, хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них.
Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде намарне».
До праці, дорогі мої брати і сестри!
Коли у вересні 1943 року Павло Тичина написав «Я утверждаюсь», він також мав у серці і на думці український народ:
Дух Предків — в кожному з нас. Він є, за Іваном Франком, тим вічним революціонером, «що тіло рве до бою».
Дух Предків диктував великому лицарю України Олегу Ольжичу, закатованому у 37 літ, такі полум’яні слова:
Наші світлосяйні предки знали, що світ — безначальний, перетворення — вічні. Рік в їхньому гармонізованому з природою календарі — Колі Сварожому — починався з весни. Потім було літо, осінь, зима. («Я ще літо, я ще літо, а батьки — уже зима...»).
Таїнства великі «відкрили віщуни у серці, шукаючи допитливо». (Рігведа, X, 129). Праукраїнець знав: старіє все. Є дитинство, юність, зрілість, старість. На зміну Золотому віку іде Срібний, потім Бронзовий і Залізний. Живемо якраз у Залізному, на початку кінця світу, «під хмарами дурману і брехні», «століттями чергової омани»...
Проти законів Космосу нема ради. Але — «якщо ти дуже хочеш чогось досягти, тобі допомагатиме увесь Всесвіт!» Мусимо, дбаючи про вічне, іти просто і твердо, як учив нас Тарас Григорович Шевченко — щоб не було й зерна неправди за собою.