І тому наші вояки стоять зараз під Донецьком, а не московська бандота під Києвом.
Так, є хохли і навіть хохлуї — «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття»... Але були, є і завжди будуть Українці!
(У 1808 році Й. Г. Фіхте у своїх знаменитих «Промовах до німецької нації» написав: «Національний принцип — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений...». Великий філософ вважав: можна, будучи фактичним німцем, не бути ним духовно. Так само й можна бути біологічним українцем, не будучи ним духовно: плоть нічтоже, дух животворить!)
...Інакше судилося жити після першого (ще не фатального) наближення до смерті ровеснику мого сусіда Ігоря Цітульця — Василю Слапчуку з Волині.
Василь Слапчук знає: Шевченко не був кріпаком!
Українець Василь Слапчук сказав нашій людності у Луцьку таке:
І Тичина,
І Шевченко
академіками були.
Та лише один із них
був кріпаком.
Зрозуміло, що не Шевченко.
Василька Слапчука, як і мого сусіда Ігоря, новітній московський царат поголив у солдати у 18 літ. (Не за вірші, тоді він їх ще не писав, а тому, що імперія зла воліла молодої невинної крові).
На афганському перевалі куля влучила Василькові в хребет зовсім недалеко від серця. Мама Ліда (він виріс без батька) привезла додому свого єдиного синочка з Ташкента в інвалідному візку. (Якось він гірко скаже: «Спочатку була мама. А я був у мами. Світ же був проти нас»).
І тоді Василь почав писати вірші. Не тільки про Шевченка й Тичину, але й про війну, про кохання, про Україну:
Василю присудили в Україні її найвищу мистецьку нагороду — Національну премію імені Тараса Шевченка А він каже:
«Дотепер Україна не годна відповісти Шевченкові взаємністю... Шевченко для України щось більше, ніж Пушкін для Росії. У певному сенсі Шевченко більший від України, поет вмістив Україну в собі, відвів їй місце на неймовірних висотах, вивищивши над самим Богом.
Україна ж так і не зуміла вмістити Шевченка в собі, не змогла піднятися не тільки до заповітних немислимих духовних висот, але й до рівня Генія, відтак звела його до власного рівня й розуміння, убгавши живий дух в образ духу, у мертву букву, у вбрану в рушники ікону, закувавши у бронзу тупо розтиражованих пам’ятників. Дух Шевченка постав перед Україною вогняним стовпом, аби вивести її з віковічної пустелі, Україна ж заходилася мерщій виливати тільця для поклоніння.
...Вінець поета — одночасно вінець царський і вінець терновий. Більше терновий».
Треба подякувати її величності Смерті, що не поспішає забирати від нас Василя Слапчука. Бо він ще має що сказати українцям на третій від Сонця планеті Земля.
Намагаюся сказати щось конче потрібне українцям у селі Дворіччя і я, Мирон Козак. За віком життя я зараз якраз між Шевченком і Леонардо: Тарас Григорович прожив сорок сім років, да Вінчі — шістдесят сім, а мені недавно виповнилося п’ятдесят сім.
Між Шевченком і Леонардо... Добре товариство! Годі й мріяти про краще. Масштаби особистостей (їхніх і моєї), звичайно, непорівнянні. Але й малим світить те саме Сонце, що великим.
Смерть Великих робить їх земну творчість безсмертною. Смерть Шевченка зробила безсмертним його «Кобзаря». Смерть Леонардо да Вінчі обезсмертила його «Джоконду». Шевченко не тільки писав вірші, але й малював. Леонардо не лише малював, але й писав вірші.
Шевченка читають італійською. А ви читали поезію Леонардо українською мовою?
Гімн любові апостола Павла і формула кохання Леонардо да Вінчі
«Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!»
Чому саме з довготерпіння починається, за простою до геніальності біблійною істиною, справжня любов? Ви ніколи над цим не задумувалися? Задумайтесь! Можливо, відповідь знайдете для себе вже на схилі літ. Усе життя шукав її великий Леонардо, довготерпеливо малюючи свою «Джоконду». Крім її загадкової усмішки, да Вінчі залишив нам винайдену ним поетичну формулу звеличеного кохання:
(Шкода, що нема україномовного перекладу цих прекрасних рядків)...
Так починається моя книжка про драму особистого життя Тараса Шевченка, яка побачила світ у 2007 році.
І ось 30 серпня 2010 року Олег Костянтинович Берман у своїй квартирі на вулиці Шевченка в Луцьку (після святкування свого 75-ліття!) переклав на моє прохання Леонардо українською: