Выбрать главу

У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав «Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору», - а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, - зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому - якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, - чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх - і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма...

- Чуєте? - крикнув писар. - Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!

- А як втече? - спитав хтось коло мого боку.

- Се вже пана писаря журба, - одказали за мною.

- Бач, сидить нашого Бога дурень! - додав хтось з другого боку.

Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):

- Хто такий?

- Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, - одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. «Бувай здоров», - вітали мене вони.

* * *

Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.

Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: «Брати! Що то цигани за славні люди!» - а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік - мовчали.

- Жиде! - кажу я до одного жида. - Ось тобі гроші - дай мені хліб!

- Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може... хто вас знає, що ви за чоловік... ой, що ви говорите! Як се можна! - голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.

Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці - як він на Великдень христосувався, - єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку - брови - як намет над карими очима, а очі - як зорі, - винув із торби хліб і подав мені: «На добре здоровля». Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. «Ні на чому», - одказав і пішов.

- Піжди, піжди! - крикнув писар. - Що ти за чоловік? - Я Муха Яким.

- Звідки ти, питаю?

- З Гороховки.

- Ти, мабуть, з ним приятель? - спитав писар, киваючи на мене. - Знайомі, мабуть, люди?

- Я його не энаю.

- Неправда твоя!

- Правда моя.

- А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?

- Ні, не хочу.

- Чому так? - засміявся писар.

- Бо мені на ярмарок треба. - І пішов.

Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!

- Що таке? - крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; «Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!»

Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар... ком...

А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. «Вдушиться», - загомоніли люди. Десятник шапку одняв.

«Таки ні! таки ні! - заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. - Таки ні! таки ні!»