— Ти не хочеш почути, що Превелебна Матір може розповісти тобі про Квізаца Хадераха? — сказала Джессіка.
— Вона сказала, що всі, хто прагнув ним стати, померли.
— Але я можу трішки натякнути тобі, чому вони померли, — відказала на те Превелебна Матір.
«Вона говорить натяками, — подумав Пол. — Насправді ж їй нічогісінько не відомо». А тоді промовив:
— Тоді натякніть.
— І забирайтеся під три вітри? — осміхнулася вона, і мереживо зморщок проступило на старечому обличчі. — Чудово: «Той, хто правила встановлює».
Юнака пройняло здивування: гостя говорила з особливою глибиною навіть про такі банальні речі, як напруга. Невже вона гадає, що матір зовсім нічого його не навчила?
— У цьому й полягає натяк? — поцікавився він.
— Ми тут не для того, щоб кидатися словами чи брати на кпини їхнє значення, — відказала стара. — Верба схиляється перед вітром і зростає в покорі, аж доки інші верби не оточать її — і постане стіна проти вітру. У цьому призначення верби.
Пол витріщився на неї. Вона сказала «призначення», і слово це вдарилося об хлопця, заразивши його якоюсь жахливою метою. Враз він розсердився на неї: дурна стара відьма, рот якої повниться банальностями.
— Ти кажеш, я можу бути цим Квізацом Хадерахом, — сказав він. — Ти говориш про мене, однак ні слова не зронила про те, як ми можемо допомогти батькові. Я чув, як ти говорила з моєю матір’ю. Твої слова звучали так, ніби він уже помер. А він досі живий!
— Якби для нього можна було зробити хоча б щось, ми б обов’язково зробили це, — прогарчала стара. — Можливо, нам удасться врятувати тебе. Сумнівно, але можливо. А твого батька ніяк не порятуєш. І коли ти навчишся приймати це як даність, тоді засвоїш справжній урок Бене Ґессерит.
Пол побачив, як матір затремтіла від цих слів. А тоді перевів погляд на стару. Як вона могла говорити таке про його батька? Звідки взялася така впевненість? Обурення зануртувало у його свідомості.
Превелебна Матір поглянула на Джессіку.
— Ти навчала його Шляху — я бачу певні ознаки цього. На твоєму місці я вчинила б так само, і нехай всі правила забираються до біса.
Джессіка кивнула.
— Але тепер попереджаю тебе, — вела далі стара, — забудь про звичний план навчання. Його безпека вимагає Голосу. Він уже має непогані схильності до нього, але ми обидві знаємо, наскільки ж більше йому потрібно… безнадійно більше. — Вона підійшла близько до Пола та поглянула на нього. — До зустрічі, юначе. Сподіваюся, тобі все вдасться. Але якщо ні — не біда, досягнемо успіху згодом.
Тоді вона ще раз зиркнула на Джессіку, і спалах розуміння майнув між ними. Тоді стара зашелестіла вбранням і вийшла з кімнати, не озираючись. Кімната та її мешканці вже залишили думки старої.
Але коли Превелебна Матір відверталася, Джессіка перехопила її погляд. На зморшкуватих щоках блищали сльози. І сльози ті були болючішими за всі слова та жести, що прослизнули сьогодні між ними.
4
Ви вже прочитали, що на Каладані у Муад’Діба не було друзів-однолітків. Надто вже великі небезпеки чигали повсюди. Однак Муад’Діб мав чудових товаришів-учителів. Ґурні Галлек, воїн-трубадур. У цій книзі є кілька його пісень, тож ви зможете їх проспівати. Серед його наставників був також старий ментат Зуфір Хават, майстер-асасин, який уселяв страх у серце самого Падишаха-Імператора. Дункан Айдаго, майстер меча з Ґінаца; лікар Юе (зрада заплямувала його ім’я, але не зачепила глибокої мудрості); леді Джессіка, яка вчила його Шляху Бене Ґессерит і, звісно ж, Герцог Лето. На жаль, дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком.
Зуфір Хават прослизнув до кімнати для занять замку Каладан і м’яко причинив за собою двері. На мить застиг, почуваючи себе старим, утомленим і пошарпаним численними бурями. Нила ліва нога, яку розсікли ще тоді, коли він виконував накази старого Герцога.
«Я служу вже третьому їхньому поколінню», — подумав він.
Через світлу залу, що тонула в полуденному світлі, що лилося із заскленої стелі, ментат глянув на юнака, який сидів спиною до дверей, занурений у розкидані по кутовому столу папери та карти.
«Скільки разів я маю йому повторювати, щоб він не сидів спиною до дверей?» — Хават прочистив горло.
Пол не відривався від науки.
Тінь від хмари пропливла над світловими люками. Хават кашлянув іще раз.
Пол виструнчився і промовив, не обертаючись: