— Наразі про Салусу Секундус нам нічого не відомо напевно, — відповів Хават. — Переважно те, що було з’ясовано дуже-дуже давно. Проте щодо відомих фактів ти цілком маєш рацію.
— А фримени нам допоможуть?
— Є така ймовірність, — Хават підвівся. — Сьогодні я відлітаю на Арракіс. А ти тим часом бережи себе… хоча б заради стариганя, який тебе дуже любить. Будь гарним хлопчиком, обійди стіл і сядь обличчям до дверей. Не те що б я вважав замок небезпечним місцем: лишень хочу виробити в тобі певну звичку.
Пол звівся на ноги та виконав ментатове прохання.
— Ти летиш сьогодні?
— Я — сьогодні, а ти — завтра зранку. Наступного разу ми зустрінемося вже на землі твого нового світу, — Хават стиснув правий біцепс Пола. — Хай рука, у якій ти тримаєш ніж, завжди буде вільною, гаразд? А щит нехай завжди буде зарядженим на повну, — ментат відпустив руку хлопчика, поплескав його по плечу, крутнувся і широкими кроками рушив до дверей.
— Зуфіре! — гукнув до ментата Пол.
Хават обернувся, завмерши в широкому дверному отворі.
— Не сідай спиною до дверей, — сказав Пол.
Усмішка розцвіла на зморшкуватому старечому обличчі.
— Не сяду, хлопче. Можеш на мене покластися.
Ментат пішов геть, м’яко зачинивши за собою двері.
Пол сів туди, де щойно був Хават, і впорядкував розкидані папери. «Ще один день тут, — подумав він. Хлопець роззирнувся кімнатою. — Ми відбуваємо». Думки про від’їзд раптом стали реальнішими, ніж будь-коли. Він згадав іще дещо, про що розповідала стара: «Світ — сума багатьох речей — людей, ґрунту, рослин, місяців, припливів і сонць. Сума невідомих, яку зовуть природою, — абстрактне поєднання, позбавлене будь-якого відчуття теперішнього». Хлопець замислився: «А що таке теперішнє?»
Двері перед Полом рвучко розчахнулися — і всередину влетіла потворна пародія на людину з оберемком зброї в руках.
— Що ж, Ґурні Галлеку, — поцікавився Пол, — ти мій новий учитель фехтування?
Галлек п’яткою захряснув двері.
— Ти, звісно, хотів би, аби я до тебе в ігри гратися прийшов, знаю, — сказав чоловік. Він роззирнувся кімнатою, відзначаючи подумки, що люди Хавата вже побували тут і впевнилися, що спадкоємець Герцога в цілковитій безпеці. Повсюди були ледь помітні ознаки перевірки.
Пол спостерігав, як потворний чолов’яга з усією зброєю прокотився кімнатою і зробив крутий віраж біля столу. Юнак помітив перекинутий через плече Ґурні дев’ятиструнний балісет. Між струн, ближче до грифа, було вставлено мультимедіатор.
Галлек кинув зброю на тренувальний стіл, розклав її в ряд — рапіри, стилети, кинджали, паралізатори з повільними дротиками, поясні щити. Шрам від атраментової лози вигнувся, коли, обернувшись, чоловік усміхнувся до хлопчика.
— Бісеня мале, то в тебе навіть «доброго ранку» для мене не знайдеться? — спитав Галлек. — А якою це шпилькою ти старого Хавата штрикнув? Він пронісся повз мене коридором, наче людина, що поспішає на похорон ворога.
Пол вишкірився. З усіх людей батька Ґурні Галлек імпонував йому найбільше. Юнакові подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, і він уважав цього чолов’ягу радше другом, аніж найнятим охоронцем.
Галлек зняв із плеча балісет і заходився його налаштовувати.
— Не хочеш говорити, то й не треба.
Пол підвівся, пройшовся кімнатою та звернувся до гостя:
— Що, Ґурні, замість фехтувати вирішив до концерту підготуватися?
— То он як ти старшим бришкаєш, — відказав Галлек. Він спробував узяти акорд на своєму інструменті й кивнув.
— А Дункан Айдаго де? — поцікавився Пол. — Хіба не він мав учити мене мистецтву бою?
— Дункан повів другу хвилю переселенців на Арракіс, — відповів Галлек. — Тобі зостався лише бідний Ґурні, що ніц не тямить у бою і геть нездарний у музиці. — Він узяв іще один акорд, прислухався й усміхнувся. — На раді вирішили: раз ти настільки нікудишній боєць, краще навчити тебе музики, аби ти до решти не змарнував свого життя.
— Може, тоді заспіваєш мені якусь баладу? — запитав Пол. — Хочу гарно запам’ятати, як не варто цього робити.
— Ах-ха-хахаха! — зареготав Ґурні й загорлав «Галактичних дівчаток». Мультимедіатор миготів на струнах, поки він співав:
— Не так уже й погано, як на куцорукого з медіатором, — гмикнув Пол, — але якби мама довідалася, що ти виспівуєш у замку подібні соромітності, вона б наказала прибити твої вуха до зовнішньої стіни, як прикрасу.