Ґурні смикнув себе за ліве вухо.
— Кепська вийшла б прикраса. Вони надто пошкодилися від підслуховування біля замкової шпарини дивних пісеньок, що, як я знаю, розучує на своєму балісеті один юнак.
— То ти вже забув, як це — знайти у своєму ліжку пісок? — запитав Пол. Він схопив поясний щит і заклацнув його на талії. — Тоді, до бою!
Очі Галлека розширилися в награному здивуванні.
— То он чия лиха рука вчинила те безчинство! Захищайся, юний учню, захищайся! — Ґурні схопив рапіру та розсік нею повітря. — Жадаю я страшної помсти!
Пол обрав парну рапіру, зігнув її в руках і став у фехтувальну позицію, виставивши одну ногу вперед. Він надав своїм рухам комічної помпезності, наслідуючи лікаря Юе.
— Що за бевзя відрядив мені батько для фехтування? — протягнув Пол. — Цей дурнуватий Ґурні Галлек забув перше правило бійця, озброєного рапірою та щитом. — Хлопець клацнув кнопкою на поясі й відчув легке поколювання шкіри від лоба та вниз по спині через захисне поле, почув, як зовнішні звуки згладжувалися щитовими фільтрами. — У бою зі щитом треба бути швидким у захисті та повільним в атаці, — процитував Пол. — Атака має єдину мету: змусити суперника оступитися, відкритися для згубного удару. Щит відіб’є швидкий клинок, однак пропустить неспішний кинджал. — Пол перехопив рапіру, зробив різкий обманний випад, повернув клинок назад для повільного уколу, що пробив би бездумний захист щита.
Галлек простежив за випадом Пола та в останню мить ухилився від удару, пропускаючи затуплене лезо повз груди.
— Чудова швидкість, — прокоментував Ґурні, — однак ти повністю відкрився для удару знизу під кутом.
Засмучений Пол відступив.
— Я мав би відшмагати тебе за таку неуважність, — сказав Галлек. Він узяв зі столу оголений кинджал і підняв його вгору. — У руці ворога ця річ уже випустила б із тебе дух! Ти здібний учень, кращого не буває, та застерігаю тебе: ти не повинен навіть жартома пропускати через свій захист людину зі смертю в руці.
— Гадаю, я сьогодні не в настрої для цього, — сказав Пол.
— Настрої? — Навіть крізь заслін силового поля до хлопця долинула обуреність у голосі Галлека. — А до чого тут настрій? Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не має значення. Він годиться для тварин, любощів чи гри на балісеті. Але не для бою.
— Мені шкода, Ґурні!
— Та не дуже тобі й шкода!
Галлек активував свій щит, напівприсів, виставивши вперед ліву руку з кинджалом. Ледь припідняту вгору рапіру він тримав у правій руці.
— А тепер, як я й казав, захищайся по-справжньому! — Він різко підскочив убік, а тоді вперед, завдаючи нищівних ударів.
Пол відбивав удари, відступаючи. Він відчув, як поля затріщали, коли краї щитів спершу доторкнулися один до одного, а тоді розчепилися, відчув електричне поколювання шкіри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Ґурні? — запитав він себе. — Він б’ється по-справжньому!» — Пол ворухнув лівою рукою, і йому в долоню з наручних піхов ковзнув стилет.
— Відчуваєш потребу в додатковому клинку, еге ж? — гмикнув Галлек.
«Може, зрада? — промайнула думка. — Тільки не Ґурні!»
Вони кружляли залою, б’ючись — випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.
Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, — думав Пол. — Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».
Галлек ступив цей крок.
Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні. Він зупинив лезо за дюйм від яремної вени суперника.
— Ти цього хотів? — прошепотів Пол.
— Поглянь униз, хлопче, — важко видихнув Ґурні.
Пол послухався. Він побачив, що кинджал Ґурні пройшов повз край стола і його вістря майже торкалося Полового паху.
— Ми б злилися в обіймах смерті, — сказав Галлек. — Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? — Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.
— Те, як ти наступав на мене, — промовив Пол. — Ти що, справді хотів пустити мені кров?