Леді Джессіка стояла посеред арракінського палацу, оточена власним майном, яке пакунками розташувалося в кутках парадної зали й захаращувало весь вільний простір. Коробки, валізи, картонні ящики, футляри — деякі вже частково розпаковані. Вона почула, як вантажники принесли в передпокій іще частину речей із корабля Гільдії.
Джессіка стояла посеред зали. Повільно повертаючись, вона дивилася то вгору, то навкруги, вивчала затінену різьбу, тріщини й глибокі западини вікон. Велетенський анахронізм кімнати нагадав їй про Сестринську Залу в школі Бене Ґессерит. От тільки там ця дисгармонія випромінювала тепло, а тут же все було лише похмурим камінням.
«Певно, якийсь архітектор занурився в далеке минуле, — подумала вона, — щоб віднайти ці підкріплені опорами стіни й темні портьєри». Склепінна стеля здіймалася на два поверхи вгору. Там простягалися чудові бантини, які — вона була певна щодо цього — перевезли на Арракіс через увесь космос за божевільні кошти. На жодній із планет цієї системи не росли дерева, з яких можна було б виготовити їх — хіба що це лиш імітація дерева.
Але вона не вірила в таке.
У добу Старої Імперії ця будівля була урядовим палацом. А тоді мало хто переймався витратами. Так велося ще задовго до того, як Харконнени вибудували своє нове місто-гігант Карфаг — дешеву, вульгарну місцину за двісті кілометрів на північний схід через Сплюндровані землі. Лето вистачило мудрості обрати за столицю саме це місто. Ймення його — Арракін — добре звучало й повнилося традицією. Та й саме місто було меншим, тому його простіше зачистити й обороняти.
Знову пролунав гуркіт коробок, які вивантажували в передпокої. Джессіка зітхнула.
Праворуч від неї до картонного ящика притулилася картина з портретом батька Герцога. Мотузка звисала з неї, наче пошарпана оздоба. Інший її шматок Джессіка досі тримала в руці. Край картини лежала голова чорного бугая, причеплена до відполірованої дошки. Та голова видавалася темним островом у морі зібганого паперу. Дошка лежала на підлозі, й блискуча морда бика вказувала на стелю, неначе звір ладен був щомиті заревіти, кинувши виклик лункій тиші кімнати.
Джессіка запитувала себе, що ж змусило її розпакувати перш за все ці дві речі — голову та портрет. Вона знала, що в її діях ховався символічний зміст. Відколи Герцогові закупники забрали її зі школи, вона ще ніколи не відчувала такого страху та непевності.
Голова та картина.
Вони загострювали її збентеження. Жінка здригнулася й кинула погляд на розрізи вікон високо вгорі. Щойно звернуло з полудня, але небо в цих широтах здавалося чорним і холодним — значно темнішим за теплу блакить Каладана. Її пройняла туга за домом.
Ти так далеко, Каладане.
— Ось ти де!
Голос належав Герцогові Лето.
Вона обернулася і побачила, як він крокує зі склепінного коридору до обідньої зали. Його чорний робочий мундир із червоним гербовим яструбом на грудях зім’явся і вкрився пилом.
— Я боявся, що ти можеш заблукати в цьому моторошному місці, — мовив він.
— Цей дім — холодний, — відповіла Джессіка. Вона дивилася на його високу постать, смагляву шкіру, яка нагадувала їй про оливкові гаї та золотаве сонце, що виблискувало на синіх водах, й оповиті серпанком сірі очі. І все ж таки його обличчя здавалося трохи хижим — худим, обрамленим гострими кутами й гранями.
Раптом вона злякалася цього чоловіка, і страх стиснув їй груди. Лето став таким диким, шаленим, відколи вирішив підкоритися імператорському наказові.
— У всьому місті віє холодом, — мовила вона.
— Брудне, запилюжене, маленьке гарнізонне містечко, — погодився він. — Але ми це змінимо. — Герцог роззирнувся залою. — Тут — приймальні покої для врочистих заходів. Я щойно оглянув родинні кімнати в південному крилі. Вони значно приємніші. — Він підступив ближче й торкнувся до руки Джессіки, милуючись її величністю.
І знову зацікавився її невідомими предками — можливо, Дім відступників? Якась буремна гілка правлячої династії? Вигляд вона мала величніший, ніж особи імператорської крові.
Під вагою його погляду вона трохи відвернулася й тепер стояла до нього в профіль. І Лето збагнув, що не було єдино точної риси, яка витворювала її красу. Овал обличчя облямовувало волосся кольору відполірованої бронзи, широко розставлені очі були зеленими і ясними, як ранкові небеса на Каладані. Ніс — маленький, рот — широкий і чуттєвий. Її фігура була красивою, але непримітною: висока, з вигинами, пом’якшеними худорлявістю.