«Так, вона впорається, — подумала Джессіка. — Це визначальна риса фрименської істоти: у них потяг до долання перешкод».
Джессіка відчула холодні піхви крис-ножа в корсажі й замислилася про довгий ланцюг задумів Бене Ґессерит, для якого щойно було викувано ще одну ланку. Завдяки цим задумам їй удалося пережити смертельну кризу. «Не можна прискорити час», — сказала Мейпс. І все ж таки невпинна гонитва до Арракіса виповнювала Джессіку страшними передчуттями. Ні приготування Міссіонарії Протектіви, ні ретельний обшук Хаватом цих нагромаджених у замок каменів не могли розвіяти цього відчуття.
— Коли почепиш і те, й інше, починай розпаковувати коробки, — сказала Джессіка. — Один із вантажників у передпокої має всі ключі та знає, що та куди потрібно покласти. Візьми в нього ключі й список. Якщо матимеш запитання, я буду в південному крилі.
— Як накажете, міледі, — відповіла Мейпс.
Джессіка відвернулася, міркуючи: «Хават може вважати резиденцію безпечною, але щось не так із цим місцем. Я відчуваю».
Ураз Джессіку охопила негайна потреба побачитися із сином. Вона пройшла крізь склепінний портал, що вів до коридору в обідню залу та до родинних апартаментів. Вона йшла все швидше та швидше, аж доки не зірвалася на біг.
Позаду неї Мейпс, відірвавшись від розпаковування голови бика, кинула погляд їй навздогін.
— Усе правильно, вона саме Та, — пробурмотіла вона. — Бідолашна.
8
Юе! Юе! Юе! — лунає рефрен. — Мільйона смертей мало для Юе!
Крізь прочинені двері Джессіка зайшла в кімнату з жовтими стінами. Ліворуч від неї стояв низький чорний диван і дві порожні книжкові полиці; ще там висіла припорошена пилом фляга з вигнутими боками. Праворуч, біля дверей, — дві порожні полиці, стіл, привезений із Каладана, і три стільці. Біля вікна, якраз навпроти, спиною до неї стояв лікар Юе. Його увага повністю зосередилася на краєвиді.
Джессіка ступила ще один тихий крок у кімнаті.
Вона помітила, що одяг Юе пом’ятий, а на лікті щось біліло, наче лікар притулився до крейдяної стіни. Зі спини він скидався на позбавлену плоті тонку фігурку в гігантських чорних шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою — вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.
Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.
— Доброго дня, лікарю Юе, — сказала вона. — Де Пол?
Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:
— Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.
Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.
— Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.
Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.
— Прошу вас, Веллінґтоне.
— Згадувати ваше ім’я ось так… Я…
— Ми знаємо одне одного шість років, — промовила жінка. — Уже давно час відкинути формальності між нами — хоча б у приватній розмові.
Юе наважився на тонку посмішку, міркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-які дивакуватості в моїй поведінці вона спише на ніяковість. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що відповідь їй уже відома».
— Боюся, я був неуважним, — сказав він. — Хай там як… а я відчуваю особливий жаль до вас і, боюся, думаю про вас як… про Джессіку.
— Жаль до мене? Але чому?
Юе знизав плечима. Він уже давно збагнув, що Джессіка — не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, він завжди, по змозі, казав Джессіці правду. Так було безпечніше.
— Ви вже бачили це місце, мі… Джессіко, — він запнувся на імені, але повів далі. — Таке пусте, після Каладана. А люди! Жінки, повз яких ми проїхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-під своїх покривал. Як же вони дивилися на нас.
Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечі й відчула крис-ніж, лезо якого, коли вірити переказам, виточене із зуба хробака пустелі.
— Це лише тому, що ми для них чужинці — інші люди, інші звичаї. Вони знали тільки Харконненів. — Джессіка поглянула повз Юе надвір. — Що ви там роздивлялися?