Лікар повернувся до вікна.
— Людей.
Джессіка підійшла до Юе і поглянула разом із ним ліворуч, на ґанок перед будинком. Там в одну лінію росло двадцять пальмових дерев, земля під якими була чисто підметеною, порожньою. Силова загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.
Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим виразом обличчя.
— Ви знаєте, про що вони думають? — спитав Юе.
— А ви вмієте читати думки? — запитанням відповіла вона.
— Ці думки прості, — пояснив Юе. — Вони дивляться на дерева та думають: «Це сотня таких, як ми».
Джессіка повернула до нього здивоване обличчя.
— Чому?
— Це фінікова пальма, — сказав він. — Одній фініковій пальмі потрібно сорок літрів води на день. Людині потрібно лише вісім. Одна пальма дорівнює п’ятьом людям. Двадцять пальм надворі — сотня людей.
— Але дехто з цих людей дивиться на пальми повними надії очима.
— Вони сподіваються, що кілька фініків упадуть. Однак для них ще не пора.
— Ми маємо надто критичний погляд на цю планету, — сказала леді Джессіка. — Разом із небезпеками тут є й надія. Прянощі можуть зробити нас багатими. А з незліченними багатствами ми можемо обернути світ на все, на що тільки захочемо.
Вона подумки тихо засміялася: «Кого я намагаюся переконати?» Сміх вирвався крізь її самоконтроль — зламаний і позбавлений гумору.
— Але безпеку купити неможливо, — додала вона.
Юе відвернувся, аби приховати обличчя від співрозмовниці. «Якби ж тільки замість любові до цих людей можна було відчувати ненависть!» Манерами та поведінкою Джессіка нагадувала його Ванну. Однак сама тільки думка про це сковувала його, зміцнюючи у власних намірах. Вишукані шляхи харконненівської жорстокості. Можливо, Ванна ще жива. А він має точно знати, що вона померла.
— Не хвилюйтеся за нас, Веллінґтоне, — сказала Джессіка. — Це наші проблеми, а не ваші.
«Вона гадає, я хвилююся за неї! — Юе змигнув сльозу. — І це справді так. Однак, виконавши наказ, я маю постати перед Чорним Бароном. Використати єдиний шанс завдати йому удару в мить найбільшої слабкості — у мить його тріумфу!»
Лікар зітхнув.
— Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? — запитала леді Джессіка.
— Зовсім ні. Я дав йому заспокійливе.
— Він добре зносить зміни?
— Хіба що трохи перевтомився. Він збуджений, але будь-який п’ятнадцятирічний хлопчик за таких обставин був би збудженим. — Юе перетнув кімнату й прочинив двері. — Він там.
Джессіка пройшла слідом і зазирнула до затіненої кімнати.
Пол лежав на вузькому тапчані. Одну руку він тримав під легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущені жалюзі на вікні біля ліжка зіткали візерунчасті тіні на покривалі та обличчі хлопчика.
Джессіка пильно дивилася на сина, зауважуючи овал обличчя, що так нагадував її власний. Волосся в хлопчика було Герцоговим — таке ж чорне і розпатлане. Довгі вії ховали очі лаймового кольору. Джессіка всміхнулася, відчуваючи, як стишуються її страхи. Раптом її захопила думка про генетичні ознаки в обличчі сина — її очі, її абрис, однак крізь них проступали, наче зрілість, що вироста з дитинства, гострі риси батька.
Вона міркувала про зовнішність хлопчика: витончена дистиляція випадкових ознак — безкінечне плетиво випадковостей, що, зрештою, поєдналося в такий ланцюжок. Думка про це викликала в неї непереборне бажання впасти на коліна біля ліжка та обійняти сина, однак її стримувала присутність Юе. Жінка відступила і м’яко причинила двері.
Юе повернувся до вікна, не здатний спостерігати за тим, як саме Джессіка дивилася на сина. «Чому Ванна так ніколи й не народила мені дітей? — запитав він себе. — Як лікар я знаю, що фізичних перепон немає. Чи були на це Бене-Ґессеритські причини? Можливо, її вчили служити іншій меті? Тоді якій? Вона точно кохала мене».
Уперше Юе замислився над тим, що міг бути частиною системи набагато закрученішої та складнішої, ніж був здатен уявити його розум.
Джессіка спинилася поряд із ним.
— Яка чарівна безтурботність сну дитини.
Лікар відповів механічно:
— Якби ж тільки дорослі могли ось так розслабитися.