Пол сухо сказав:
— Це, звісно, Харконнени. Нам доведеться їх знищити.
У двері шлюзу постукали — кодовий стукіт одного з людей Хавата.
— Заходьте, — гукнув Пол.
Двері широко розчахнулися, і високий чоловік в уніформі Атрідів із емблемою Хавата на картузі зайшов до кімнати.
— Ось ви де, сер, — сказав він. — Доморядниця мала рацію. — Чоловік роззирнувся кімнатою. — Ми знайшли в підвалі піраміду з каміння і знайшли чоловіка, що ховався в ній. Він тримав пульт.
— Я хотіла б узяти участь у його допиті, — сказала Джессіка.
— Даруйте, міледі. Нам не вдалося його затримати. Він мертвий.
— І нема чогось, що могло б допомогти його ідентифікувати? — поцікавилася вона.
— Поки що ми нічого не знайшли, міледі.
— Він арракієць? — спитав Пол.
Джессіка кивнула прозірливості запитання.
— Він скидався на місцевого, — відповів чоловік. — Здається, що до цієї піраміди його сховали понад місяць тому, залишивши очікувати на наше прибуття. Камені та будівельний розчин у тому місці, де він проліз у підвал, були незрушеними, коли ми там усе вчора перевіряли. Закладаюся своєю репутацією.
— Ніхто не ставить під сумнів вашу прискіпливість, — спробувала заспокоїти його Джессіка.
— Її ставлю під сумнів я, міледі. Нам слід було застосувати акустичний зонд.
— Я припускаю, що зараз ви саме це й робите? — поцікавився Пол.
— Так, сер.
— Відправте звістку моєму батькові, що ми затримаємося.
— Цієї ж миті, сер. — Чоловік поглянув на Джессіку. — Згідно з наказом Хавата, у подібних ситуаціях юного пана слід доправити в безпечне місце. — Його очі знову ковзнули оранжереєю. — Як ви оцінюєте цю кімнату?
— У мене є підстави вірити в її безпечність, — сказала вона. — І Хават, і я перевірили її.
— Тоді ззовні я виставлю охорону, міледі, доки ми ще раз не перевірили дім.
Чоловік уклонився, віддав честь Полові, вийшов і причинив за собою двері.
Пол обірвав раптову тишу словами:
— Може, ми пізніше краще самі пройдемо будинком іще раз? Твої очі можуть побачити щось, що решта пропустили.
— Я не перевірила лише це крило, — відповіла мати. — Залишила його наостанок, бо…
— Бо Хават його вже перевірив особисто, — закінчив за неї Пол.
Джессіка кинула на Пола швидкий запитальний погляд.
— Ти підозрюєш Хавата? — запитала вона.
— Ні, але він старішає… він перепрацьовує. Ми могли б зняти з нього частину навантаження.
— Це лише зганьбило б його і підірвало ментатову ефективність, — заперечила Джессіка. — А відтоді, як він дізнається про все, й заблукла комашинка не пролізе до цього крила. Йому буде соромно за те, що трапилося…
— Ми маємо вжити власних заходів, — сказав Пол.
— Хават гідно служив трьом поколінням Атрідів, — промовила Джессіка. — Він заслужив усієї поваги й довіри… безліч разів.
Пол промовив:
— Коли батько дратується через якісь твої вчинки, він вимовляє «Бене Ґессерит», неначе це лайка.
— І що ж у мені дратує твого батька?
— Коли ти з ним сперечаєшся.
— Ти — не твій батько, Поле.
І юнак замислився: «Це сильно її схвилює, але потрібно розповісти їй про те, що ця жінка, Мейпс, сказала мені про зрадника серед нас».
— Що ти приховуєш? — запитала Джессіка. — Поле, це на тебе не схоже.
Він знизав плечима й переповів свою розмову з Мейпс.
А Джессіка подумала про послання на листку. Вона раптом вирішила показати його Полові й переказати повідомлення.
— Батько повинен негайно про це дізнатися, — крикнув Пол. — Я відправлю йому кодовану радіограму.
— Ні, — заперечила вона. — Почекаєш, доки не залишишся з ним наодинці. Про це мають знати якомога менше людей.
— Ти маєш на увазі, що ми не повинні нікому довіряти?
— Є ще одна можливість, — сказала вона. — Що, як послання мусило потрапити до нас? Люди, які залишили його, могли вірити, що все це правда, але єдиною метою всього, що трапилося, було доправити послання нам.
Полове обличчя залишалося зосереджено похмурим.
— Щоб посіяти серед нас підозру й так ослабити.
— Тому ти маєш приватно й дуже обережно розповісти батькові про таку ймовірність, — сказала Джессіка.
— Я зрозумів.
Вона повернулася до широченного вікна й дивилася на південний захід, де сідало сонце Арракіса — жовта куля понад скелями.