Роуз дивиться на мене – я знизую плечима. Він має рацію.
– Річ у тім, що це нам видається збіса дивним, а їм видасться інакше. Їм на це начхати. Треба самим з’ясувати, звідки воно взялося, бо вони цим не займатимуться.
– Ну, Джеку та Максу треба сказати, тому що вони знають Ней, вони знають, що вона б цього ніколи не зробила, – захищається Роуз. Вона ненавидить програвати.
Із цим ми всі погоджуємося.
– Мені треба подихати, – каже Лео, хитаючи головою. – Це місце… – І він виходить, опустивши голову та заховавши руки в кишені.
– Як ми могли його не помітити? – Джекі тримає доньку за зап’ясток, витріщаючись на татуювання, Макс стоїть у неї за спиною, між його бровами глибокою прірвою лежить зморшка. Аш стоїть біля вікна, пообіднє сонце надає її волоссю рудого відтінку, її обличчя абсолютно незворушне. Я спостерігаю за нею, намагаючись вгадати, що ж відбувається за тими темними очима.
– Адже видно, що воно свіже, шкіра під чорнилами й досі трохи виступає. Навіть почервоніння ще повністю не зійшло. Як ви його пропустили? – Вона дивиться на лікаря.
– Коли її привезли, вживалося багато заходів, щоб урятувати її життя, – говорить лікарка Білийхалат – на її бейджику написано лише «лікарка Патерсон». – Це не було життєво важливо. Тим паче, ми й гадки не мали про те, чи були в неї татуювання до того. Воно згадується десь в історії хвороби…
Вона гортає папірці в теці, а Джекі повертається до доньки.
– Я думала, її не можна чіпати. – Джекі поглянула на мене. – Я думала, я можу зашкодити їй, якщо поворухну її. Я навіть за руку її не брала. Якби не ти, Редлі, ми б і не дізналися.
Дивно казати такі речі, але я думаю, їй тепер усе видається дивним, особливо відтоді, як її донька повернулася до неї, на вигляд, наче незнайома людина, та ще й з оцим дивним знаком.
– Максе, як думаєш, певно, варто сказати поліції? Наомі ж ненавиділа татуювання, завжди казала про них «ганебне тавро». Наша дівчинка такого не зробила б…
– Я не знаю. – Макс водить долонями по плечах Джекі. – Ней, яку ми начебто знали, ніколи б такого не зробила, але діти постійно роблять те, чого від них не очікуєш, люба. Я зателефоную їм та скажу, добре?
– Це щось означає. – Джекі бурмоче собі під ніс, і я бачу, що вираз обличчя Аш ледве помітно змінюєтсья. Аш вважає так само. Знаю, що вважає.
Макс має рацію. Мої батьки нічого про мене не знають. Нічого суттєвого. Можливо, у Ней просто знесло дах і вона звалила. Можливо, вона напилася, накурилася і зробила тату, і можливо, вона ненавиділа себе настільки, що кинутися з моста у воду видавалося їй хорошою ідеєю, а може, вона просто впала.
Але хвилиночку.
– А що ви тоді скажете про ці синці? – питаю я в лікарки. – Оці, навколо зап’ястка?
– Можливо, вона пошкодила руку у воді. – Лікарка Патерсон зиркає на двері, бажаючи бути десь в іншому місці. – Знепритомніла, забилася…
– Не тут… – Я беру Наомі за руку та обережно підіймаю її. – Ось це схоже на відбитки пальців, ніби хтось дуже міцно схопив її за руку.
Мама Ней затуляє рота обома руками, стримуючи ридання.
– Здається, це не та підтримка, яка потрібна мамі твоєї подруги, – каже лікарка і обережно виймає руку Наомі з моєї. – Неможливо сказати, від чого саме ці синці. Наомі вся в синцях.
Вона випростується, беручи ситуацію під контроль.
– Наомі у важкому стані. Ми й досі не знаємо, до яких наслідків призведуть її ушкодження. На це знадобиться час, їй потрібні спокій, тиша та відпочинок. Я пропоную вам усім піти додому. Приходьте завтра, можливо, на той час у нас буде більше інформації.
Я дивлюся на Аш, а вона – на мене. В її очах зблискують мигавиці люті, яку вона ховає від усіх. І я знаю, що вона відчуває. Ці люди – вони не знають Ней і готові думати про неї найгірше. Вони не знають тієї милої, веселої, талановитої дівчини, яку знаємо ми. Вони взагалі її не бачать.
– Я хочу лишитися з нею, – каже Джекі лікарці, притишивши голос. Погроза.
– Звісно, ви можете лишитися, – каже лікарка Патерсон. – Але вона не знає, що ви тут. Ми даємо їй дуже сильне заспокійливе. А вам краще зробити перерву, відпочити. Повертайтеся з новими силами.
– З новими силами? – сміється Роуз і хитає головою, дивлячись на мене.
– Ходімо. – Макс обіймає Джекі за плечі. – Ідемо, діти, ви ж іще не передумали вечеряти?
Лео чекає на вулиці.
– Ну що? – питає він. – Що вони сказали?
– Їм це не видалося важливим, – відповідає Роуз. – Вони вважають, що вона просто складна божевільна дитина, яка втекла, зробила татуювання та спробувала себе прикінчити. Для них це занадто складно, щоб удаватися в деталі. Це не змінює їхнього ставлення до того, що сталося.