– Я тебе розумію, – каже Роуз м’яко й ніжно, звертаючись не до мене, а до Лео, – але Редлі правду каже – ми мусимо піти. Заради Ней.
Я дивлюся, як Роуз кладе руку Лео на біцепс, і бачу, як він нахиляється до неї, зовсім трішки, ніби невидимий магніт притягує їх ближче одне до одного. Зовсім трішки, але достатньо для того, щоб мені скрутило живіт.
Аш сидить на нижній сходинці, коли ми відчиняємо двері. Всі емоції ніби стекли її обличчям, ніби вага болю потроху притискає її до землі.
– Ти тримаєшся? – питаю я її, поки Роуз і Лео ідуть на запах турецьких спецій до кухні.
– Ні, – каже вона, не зводячи з мене погляду. – Я зла як чорт. А ти?
– Аналогічно, – киваю я, зиркаючи на кухню. Я не хочу, щоб хтось іще почув, що я хочу сказати. – Мені починає здаватися, що з Ней трапилося щось погане, щось насправді жахливе. Щось, чого вона не могла передбачити.
Аш встає, і між нами лишається лише кілька міліметрів, її губи майже торкаються мого вуха.
– Я думаю, ти маєш рацію, – шепоче вона, а потім розвертається і прямує на кухню.
– Ох, діти, ну й день! – Коли ми заходимо до маленької квадратної кухні з сосновими ящичками на кожній стіні та круглим столом посередині, Джекі розкриває до нас обійми. Її очі наповнюються слізьми, коли ми по черзі обіймаємо Джекі, огорнуті запахом її улюбленого солодкого парфуму. Цілуючи її, я відчуваю солоний смак її сліз на щоці. Я теж обіймаю її, якомога міцніше, обхопивши руками. Давно мене ніхто не обіймав. Тупо в такому зізнаватися, але часом нам потрібно, щоб нас обійняли, а мені подобається, як вона бере моє обличчя в свої долоні та цілує моє чоло.
– О, я рада що ви тут. Сумую за тим, як ви приходили сюди, шурхотіли, гомоніли й просили Наомі зменшити гучність!
Коли Джекі показує нам, куди присісти, і наливає колу в склянки й частує одна за одною домашніми стравами: шашлик на шампурах, маринована курка, тепла піта, ароматний рис – вона посміхається так, ніби її посмішка вимагає великих зусиль. Дивлячись на цю їжу, я раптом відчуваю скажений голод. І це не тільки бажання смачно поїсти – ми зголодніли за спогадами, пов’язаними із хорошею їжею, і всі ці спогади хороші. Поки ми їмо, Джекі постійно ходить навколо столу, торкаючись наших плечей або щік. Макс майже не говорить, але посміхається, і переводить погляд з одного обличчя на інше, і в очах у нього стоять сльози.
Аш сидить із нами, нічого не їсть, нічого не каже. Вона опустила голову, і темна завіса волосся затуляє її від наших очей. Моменту на ґанку ніби й не було. Я хочу ще поговорити з нею про це, але навіть не уявляю як. Здається, що наближатися до неї не можна, а можна тільки сидіти й чекати, коли вона сама тебе покличе.
Нарешті ми майже все доїли та перестали жувати й говорити. За столом западає тиша, і все, що лишилося невисловленим після лікарні, нависає над нами темними тінями.
Лео кашляє та відсуває стілець, але, перш ніж він устигає встати, Джекі знову починає говорити:
– Макс сказав, що насправді ми не знаємо Ней, і для мене це щось неймовірне – ну як це, я не знаю про неї всього, але вона дійсно була інша в ті кілька тижнів до. Припинила фарбуватися та носити перуки. Вона почала виглядати… нормально. І вона видавалася такою щасливою, сповненою любові. Але ви всі знали її, певно, краще за мене. Що ви думаєте про її втечу? Вам здається, що вона так страждала, щоб… щоб…
На мить я заплющую очі, замислюючись над тим, що варто сказати.
– Якби ми знали щось, ми б сказали, – озивається Роуз, перш ніж мені щось спадає на думку. – Якби Ней це планувала, вона б нічого не сказала, нікому. Навіть Редлі.
Я змушую себе подивитися Джекі в очі.
– Ней ненавиділа татуювання, – кажу я. – Їй подобалося грати в групі, і вона почала краще вчитися. Вона б не пішла через те, що була нещасна. Бо вона була щаслива. Тут щось інше. Не знаю що, але з нею щось трапилося. І коли вона отямиться, вона розповість нам.
– Тільки от… – голос Аш пронизливий і жорсткий. – Тільки от ми не знаємо, чи прокинеться вона, а якщо прокинеться, може виявитися, що її мозок пошкоджений настільки, що вона не пам’ятає. Це може назавжди лишитися таємницею в її голові.
– Треба сподіватися на краще, Аш, – каже Джекі. – Треба мислити позитивно, люба, і…
– Ніби позитивне мислення загоїть діру в її голові, ага. – Аш майже кричить, з такою силою відсуваючи свій стілець, що він хитається, перевертається та гуркотить по кахлях. Ми чуємо тупотіння її кроків по сходах.
Макс тягнеться за рукою Джекі та притуляє її до своєї щоки, вона відвертається від нас, і на мить я відчуваю себе непроханим гостем, який спостерігає за їхним болем, ніби це вистава на ярмарку.