– Час іти, – каже Лео, можливо, відчувши щось подібне. – Треба повертатися, родинні справи.
– Але завтра після школи ми будемо в лікарні, – кажу я.
– Так, щойно доберемось, – додає Роуз, і я зиркаю на неї, але вона не помічає мого погляду.
– І концерт відбудеться, як і планувалося, – кажу я. – Отже, багато людей хочуть прийти й підтримати Наомі.
– Дякую, Редлі, – посміхається мені Джекі. – Зробите ще дещо для мене?
– Так, звісно.
– Сходіть до її кімнати й пошукайте якісь фотографії, може, плакати. Щось, чим можна прикрасити її палату. Я знаю, лікарка каже, ніби вона не розуміє, що відбувається довкола, і можливо, так воно і є, та я вірю, що вона прокинеться, і коли вона прокинеться, мені хочеться, щоб вона побачила свої речі, щоб вона знала, що вона в безпеці. Підіть і виберіть там щось, і візьміть завтра до лікарні.
– Звісно, – каже Лео, і ми киваємо, хоча я майже маю впевненість, що ми воліли б, аби земля розчахнулася в нас під ногами й ми опинилися в будь-якому іншому місці, ніж іти та обирати речі, які наша непритомна подруга навіть не бачитиме.
Кімната Наомі завжди була чиста. Настільки маленька, що в ній не вистачало місця ні для чого, крім одинарного ліжка та шафи, аніме-плакатів на стіні та колекції яскравих перук, що висіли на гачках, які тато прикрутив над ліжком. На її тумбочці, біля ліжка, лежить купа косметики, більше, ніж мені колись у житті доводилося бачити, кольори фарб такі живі і так нагадують Ней, що здається, ніби вона тут – у цій строкатій купі, серед штучних вій, і якби ми знали як, ми б могли знову зібрати її з цих компонентів.
Ми втрьох сидимо на її ліжку, Роуз посередині, наші стегна торкаються.
Роуз розстібає свій шкільний наплічник, дістає звідти пляшку вина, відкручує кришку та робить великий ковток просто з пляшки.
– Де в біса ти надибала бухло? – питаю я.
– У мене зв’язки, – усміхається вона й передає мені пляшку. Я передаю її Лео.
– Чорт забирай, Редлі, не можна бути такою заразою, – каже вона різким розлюченим голосом. Але це – Роуз, дівчина, яка ховає всі свої почуття за колючками й вістрями. Вона заплутана й складна, укрита куленепробивним панциром.
– Я не люблю бухло, – кажу я, дивлячись їй у вічі. – Воно перетворює людей на лайно.
– Бідолаха Редлі, я забула про те, що в твоєї мами в жилах джин замість крові. – Роуз вихоплює пляшку з рук Лео до того, як він устигає випити бодай трохи. – Від одного ковтка ти не сп’янієш, ти в курсі? За Наомі.
– Роуз. – Лео забирає пляшку з її рук. – Ми розуміємо, що ти засмучена, але не будь сукою, добре? Редлі не п’є. Облиш.
Він відпиває з пляшки багато-багато, більше, ніж зазвичай, і я знаю чому. Що більше він вип’є, то менше лишиться Роуз. Це трохи схоже на те, як я виливаю півпляшки маминої горілки до мийки й розбавляю її водою. Так Лео захищає її, хай це навіть і тупо.
Роуз спостерігає за тим, як він жлуктить з пляшки. На мить мені здається, що вона зараз вибухне, та вона тримає себе в руках. Сум і злість на її обличчі тьмяніють, і без них вона має інакший вигляд. Майже потворний, майже вродливий. Я навіть не знаю, який саме, бо в будь-якому випадку я не можу відірвати від неї очей. Я дивлюся на неї, аж поки не стає боляче.
– Так, думаю, з цим час покінчити. – Роуз витирає рота тильним боком долоні. – Оці постери з аніме?
Я киваю, роззираючись у кімнаті, коли вона починає здирати їх зі стіни.
– І ще її ексклюзивну леґо-фігурку Лінка з «Легенд Зельди».
– Ага. – Лео бере її та роздивляється, перш ніж сховати до кишені. Ми всі глузували з її одержимості, а їй, здається, було начхати на те, що ми думали.
– Док-станція для телефону, – кажу я, беручи зарядку та колонку.
– Де її телефон – на ньому є всі її плейлісти, можна було б зробити так, щоб у неї постійно грала музика.
– Ми не можемо знайти її телефон, пам’ятаєте? – у дверному отворі з’являється Аш. Ми одразу припиняємо торкатися речей, почуваючись так, ніби нас застукали за крадіжкою з проникненням. – Ми шукали його, і поліція теж шукала скрізь, коли вона зникла. Але тієї ночі його було вимкнено, і ніхто не знає, куди він подівся.
– О, так, вилетіло з голови, – кажу я. Тепер я згадую, що тоді мені здалося дивним, що Ней пішла без телефону. Дівчина, яку я знаю, скоріше вийшла би з дому без руки, ніж без телефону.
– Десь має бути старий «Айпод Нано», від працює від цієї док-станції. Подивіться в тумбочці біля ліжка.
Я стаю на коліна на килимі та висуваю шухляду. Попри те, що я знаю, що в них копирсалася поліція, попри те, що я знаю, що вони все витягали та складали знову, це все ж видається неправильним. Ніби я втручаюся, куди не слід. Якби хтось, навіть мої друзі, копирсалися в моїх речах, мені б захотілося миттєво померти на місці. Це було б ніби хтось відпиляв мені верхівку черепа, відкрив його, наче кришку, і побачив усі мої таємні думки. Чи не припинили б вони любити мене, знаючи все, про що я думаю, все, чого я хочу. Хіба можна знати напевне?