– Ну, тебе ж дратує твоя не-така-вже-й-стара мачуха, лицемірко, – нагадую я їй.
– Це ж інше. У будь-якому разі, я йому подобаюся.
– Звідки ти знаєш?
– Він писав мені на «Фейсбук».
– На «Фейсбук»! То он звідки ти знаєш, що він старий – він користується «Фейсбуком».
Роуз гигоче.
– Ага, точно! Я не заходила на свою сторінку років з тринадцяти. Там нічого немає.
– Та він збоченець якийсь.
– Але дуже милий, – каже Роуз. – А коли відчуваєш із кимось духовну спорідненість, романтичну, як єднання двох душ, хіба вік тоді має значення?
– Але це огидно, – кажу я.
Лео виходить із магазину й проходить повз нас, дзенькаючи пляшками в пакеті, і розмова обривається.
– Ну ходімо, – каже він, і ми йдемо за ним, лишаючи обговорення Маза Гаррісона позаду. Принаймні я на це сподіваюся.
Лео та Роуз передають одне одному пляшку горілки, і ми спостерігаємо, як ріка міниться кольорами, з сірого стаючи рожевою, а потім, коли пошматований зубами обрій ковтає сонце, якоюсь фіолетовою. Ми не розмовляємо. Лео дивиться на воду й п’є, мужньо, не отримуючи задоволення, ніби це випробування, через яке необхідно пройти. Роуз пише комусь повідомлення. Я не знаю кому, але бачу, як вона посміхається кутиком рота щоразу, коли на її екрані з’являється нове сповіщення, як її риси зм’якшуються.
По інший бік – однозначно хлопець, у чому немає нічого нового – просто черговий придурок, якого вона позбудеться ще до кінця тижня. Мені цікаво, чи це Маз, та я сподіваюся, що ні. Маз думає про свою блискучу машину й більше ні про що.
– У парк? – питає Лео, відкручуючи кришку другої пляшки.
– Як там Серена? – раптом питає Роуз під час нашої короткої прогулянки до парку. Серена – це дівчина з блакитними очима, довгими ногами й таким тоненьким голоском, ніби вона вдихнула гелію. – Ти їй подобаєшся, безсердечний.
– А що Серена? – питає Лео, зиркаючи на Роуз.
– Потенційна дівчина, Лео, – каже Роуз, так ніби це очевидно і ми щойно про це розмовляли. – Ну ж бо, ти найкрутіший хлопець у школі, і в тебе немає дівчини, як же так? Ще скажи, що ти качаєшся не для дівчат.
Не знаю, чому Роуз засвербіло зробити це саме зараз. Якби Лео й хотілося, аби хтось поглузував із нього з приводу серйозних стосунків, то Роуз була б остання в цьому списку. Він приймає її виклик, і її очі спалахують.
– Нащо зустрічатися з однією дівчиною, якщо можна мати їх усіх? – каже Лео, розправляючи плечі та виставляючи вперед груди. – Від дівчат самі лише проблеми, вони вічно тебе принижують. Кажуть тобі, що робити, що говорити. Мені це не потрібно, принаймні не тоді, коли можна трохи розвіятися й рухатися далі.
Роуз сміється з нього, і ми якраз заходимо в парк, уже темний і порожній.
– Усе правильно, ти ж дорослий чоловік, правда? – каже вона, застрибуючи на карусель, відпливаючи геть і повертаючись. – Ну добре, і з ким ти трахався востаннє? З усіх дівчат, які тобі підкорилися, хто був останньою?
– Так я тобі й розповів, – каже Лео.
– Та було б що розповідати, – шкіриться Роуз, пропливаючи повз нього. – Ти просто ніколи ні з ким не трахався.
Я зітхаю – ну як зрозуміти цю дівчину, яка закидає наживку й мучить людину, до якої так добре ставиться? Людину, про яку вона буквально нещодавно говорила з любов’ю та повагою.
– Відчепися, трахався я, – каже Лео, а Роуз знову прокручується повз нас.
– Лео-Лео, все гаразд, не варто соромитися своєї цноти. Правда ж, Редлі? Редлі також береже цноту. Ви вдвох могли б заснувати клуб. Чи, може, вам двом варто бути разом, з вас вийшла б солодка парочка, наймиліша гей-пара, яку я бачила, але не знаю, ви якось пасуєте одне одному.
Я знизую плечима, її слова не можуть мене зачепити, та і в будь-якому разі, це правда. Немає сенсу це заперечувати – я не здаюся людиною, в якої була справжня сексуальна близькість, бо в мене її не було.
– А тобі що до того? – питає в неї Лео. – Яка тобі різниця?
Роуз зупиняє карусель і довгим поглядом дивиться на Лео, а Лео дивиться на неї, просто у вічі, ніби він зараз її поцілує, абощо. І я знаю, що будь-якої миті дружба між ними може перетворитися на щось інше, щось таке, де мені не буде місця. Я відчуваю, як це розриває мої нутрощі, і мені боляче, і я мушу зробити щось.
– Аннабель Клементс, – кажу я.
У Лео відпадає щелепа, і він дивиться на мене поглядом «що за чорт».
– Не надто круто з твого боку, Редлі.
– Аннабель Клементс, ти спав з Аннабель Клементc. Просто кажу. Нема чого соромитися, у неї гарна фігура.
Я стенаю плечима – мені не дуже приємно говорити про Аннабель Клементс, та прийнамні ті двоє замовкнуть.
Роуз зіщулюється, ніби отримавши ляпаса, і я вже шкодую про кожне своє слово.