– Ні, хоча думаю, вона б не відмовилася, – шепоче Роуз.
– Але вона не в його стилі, не досить жіночна. – Я повертаюся й дивлюся на неї, у шоці від того, як вона прочитала думки.
– Слухай, ну серйозно, у тебе все на обличчі написано, – шкіриться Роуз. – Зате можна не хвилюватися, твої почуття до неї в повній безпеці.
– Та немає в мене почуттів, – сичу я у відповідь.
– Народ, вгамуйтеся там, – каже містер Сміт.
Роуз торкається тильним боком долоні моєї щоки й відсмикує її, наче мій рум’янець її обпікає.
– А, точно, немає. Нє-а. Умгу.
– Чого немає? – усміхається Лео.
– Почуттів до міс Ґрінстріт, – каже Роуз так голосно, що всім чути.
– Друже, то тебе збуджує міс Джи? – сміється Лео, хитаючи головою.
– Убийте мене, хто-небудь, – кажу я, затуляючи обличчя руками, щоб не бачити, як міс Джи вдає, що нічого не чула.
– Це нормально. – Лекредж простягає мені часточку мандаринки. – Мені вона теж подобається.
– Так. – Лілі, дівчина з радіостанції, плескає долонями, щоб привернути нашу увагу. – Я готова, звук налаштовано, ми пишемо це як живий виступ, тож поводьтеся природно, жартуйте, не лайтеся, гаразд?
Ми всі пробурмотіли щось на знак згоди, Лілі відрахувала вголос секунди до початку запису.
– Поряд зі мною сьогодні «Дзеркальце, моє дзеркальце», гурт Темзької школи, який швидко примножує армію своїх фанатів. Привіт, народ!
Вона кивала нам, несамовито підіймаючи та опускаючи брови, спонукаючи нас відкрити рота й щось промовити.
– Привіт… – хором відповідаємо ми.
– Отже, Редлі, – з якихось міркувань Лілі вирішила почати з мене й тицьнула мені під носа мікрофона. І от я впинаюся в нього очима, і всі мої рок-зіркові фантазії про численні інтерв’ю засобам масової інформації, в яких я демонструю свою неперевершеність і кмітливість, і вбивчу привабливість, умить збираються в чорну хмару над головою.
– Розкажи нам, чому ви проводите благодійний концерт на честь учасниці групи та вашої однокласниці Наомі Демір.
Я витріщаюся на мікрофон, потім знову на Лілі, яка швидко киває, підбадьорюючи мене.
– Ем… – Тиша. Секунди минають, а я мовчу.
– Для нас це надзвичайно важливо. – Роуз хапається за мікрофон і тягне його до себе, скоса кидаючи на мене сердитий погляд. – Ми вирішили провести цей концерт іще до того, як Наомі знайшли. Нам хотілося вигукувати її ім’я на цілий світ, ми сподівалися, що вона почує нас і повернеться додому, бо для нас вона не просто подруга, вона – наша родина, і коли вона зникла, це ледве нас не розчавило. Тепер вона повернулася, і що б не було причиною її стану, вона потребуватиме великої підтримки, щоб одужати. І цей концерт для таких дітей, як вона, як ми, для всіх, кому часом видається, що їм немає з ким поговорити. Цим концертом ми хочемо сказати: якщо вас ніхто не слухає, кричіть, доки не почують. Кожен голос вартий уваги.
– Прекрасно, Роуз, дякую, – посміхається Лілі, очевидно вражена. – А ти, Лео, ти згоден із Роуз?
– Чорт, так! – каже Лео, і Лілі вимикає диктофон. – От лайно, пробачте, – каже Лео, і Роуз заходиться реготом.
– Не лайся, – ґречно нагадує Лекредж, відкусюючи шматок сендвіча.
– Ну ж бо, народ, – містер Сміт щосили намагається не сміятися, – зберіться. Це ж не жарти. Для концерту і для вас все це дуже важливо. Не лайтеся в радіоефірі.
– Чорт, пробачте, – каже Лео, і Роуз знову несамовито регоче.
– Вибачте, – каже Роуз і глибоко вдихає.
– Все гаразд. – Лілі робить глибокий вдих і підіймає мікрофона. – Лайку можна вирізати, тож, Лео, уяви, що я ще раз поставила тобі те саме питання.
Він киває, і вона натискає на кнопку запису.
– Так, – розпочинає він. – Чимало людей переживали за Наомі. Можливо, навіть більше, ніж вона може собі уявити. Тепер вона повернулася, і їй як ніколи потрібно знати, як багато людей підтримують її, тож я думаю, нам хотілося зробити щось значуще для неї та для всіх інших, з ким теж сталося щось таке… мабуть, я не знаю.
Він шаріється й опускає голову, а Роуз гладить його по плечу.
– А ти, Лекредже? – Лілі підносить мікрофон до обличчя Лекреджа, який застигає, не донісши сендвіч до рота, і кліпає. – Як ти почуваєшся, виступаючи замість улюблениці гурту?