Прийшовши на репетицію, Ней зняла червоногарячу манґа-перуку, у якій того дня прийшла до школи, і струснула довгим каштановим колоссям, яке впало на плечі медовими хвилями.
– Надто гаряче, щоб бути гарячою штучкою? – запитала Роуз, і Наомі знизала плечима, сідаючи на підлогу. Наомі посміхалася, я пам’ятаю, що вона посміхалася не нам, вона посміхалася собі. Так, ніби насправді перебувала не в цій кімнаті, а деінде, в іншому моменті, який важив лише для неї. Пам’ятаю, що мені подумалося: «Треба буде запитати її потім». Але мені це так і не вдалося.
Коли ми обговорювали список пісень для наступного концерту, випускного балу, вона дістала упаковку великих вологих серветок і почала стирати макіяж. Мій погляд перескочив на Роуз, яка підняла брову, Лео ж так зосередився на музиці, що спершу нічого не помітив.
Річ у тім, що біла основа під макіяж, яка приховувала риси обличчя Ней, перетворюючи його на полотно, стала для мене звичною річчю. Великі, намальовані олівцями очі, підкреслені штучними віями. Широкі брови, форма яких не збігалася з природною формою її брів. Маленький трояндовий бутон губ, намальований на її губах. Усе це приросло до Наомі, і мені здавалося, її справжнього обличчя під цим гримом годі й шукати. Думаю, дівчина, якій воно належало, стала невидимою.
Ми продовжували обговорювати виступ і які пісні в нього включити, і в якій послідовності, а вона все стирала косметику з обличчя, прикінчивши цілу пачку серветок. Коли ми були вже готові грати, її обличчя було чисте, нічим не прикрашене, її кавова шкіра сяяла свіжістю, щічки – рожеві, губи – глибшого відтінку. І так, вона була дуже симпатична. В якусь мить мені навіть стало ніяково.
– Чорт! – схвально сказав Лео. – Маєш крутий вигляд, мала.
– Так і є, – підхопила Роуз. – Дай зроблю тобі макіяж!
– Відвали, – розсміялася Ней. – Я ж його щойно зняла. Знаєте, з цим покінчено. Тепер я люблю природну красу.
– Відколи це? – запитала Роуз.
– Відзараз, – усміхнулася Ней. Вона дістала з пенала ножиці та відрізала мереживо з тієї штуки, схожої на корсет, яку вона завжди носила; розстебнула блискавку на смішній спідниці з багатошаровими шлярками й лишилася тільки в чорній майці та леґінсах, і цей одяг чітко окреслював контури її тіла, м’якого, округлого, ніжного та вразливого.
– Ага, – кажу я. Мені не одразу вдалося пригадати, що ця дівчина – моя найкраща подруга, і ми з нею постійно зависаємо, і я взагалі-то ніколи не дивлюся на неї отак — ну що я за тупе нікчемне створіння. Струшую головою, щоб ця думка вилетіла з неї. Ней – це Ней. Вона не просто дів-чина, вона – мій друг.
Ми грали добре, але Ней була крута як ніколи. Замість стояти позаду, опустивши голову, вона дивилася кожному з нас у вічі, сміялася, рухалася сценою. Ніби сонце вийшло просто над її головою, абощо.
– Я сьогодні після обіду прогуляю школу, – сказала вона, коли ми вже збиралися.
– Що? Ти звалюєш? – здивувалася Роуз. – Ти ж ніколи не прогулюєш! Що сталося?
– Бо тут я просто вбиваю час, – сказала Наомі. – У мене завелося трохи грошей, тож я піду пошукаю чогось для свого нового образу.
– Чекай, я піду… – Та Наомі пішла швидше, ніж Роуз встигла промовити, що піде з нею.
– Так їй більше личить, – сказав Лео, коли вона вийшла. – На неї звертатимуть увагу.
– Вона симпатичніша за мене?
Часом Роуз отак поводиться – ставить питання, як у дитячому садочку. Та найгірше те, як саме вона ставить ці питання Лео – заманює його, принижує та відштовхує знову. І він щоразу ловиться на цю наживку, але я не можу його звинувачувати, бо зі мною траплялося те саме.
– Ти не симпатична, – сказав Лео, від чого Роуз широко розплющила очі й зойкнула. – Ти вродлива.
На мить вона запишалася, аж поки Лео, закинувши гітару на плече, не сказав:
– Як на божевільну.
– Дебіл! – крикнула Роуз йому навздогін. – Довбаний кретин, ну правда ж? – Вона нахилила голову набік, щоб поглянути на мене. – Хочеш прогуляти школу і позасмагати зі мною?
І коли в моїй уяві з’явилися висока трава та Роуз із ромашками у волоссі та смішинками в очах, все, що сказала та зробила Ней, миттєво вивітрилося з голови, швидше, ніж мої губи промовили «так».
13
Ми чекаємо на Роуз біля шкільних воріт, і от нарешті вона з’являється: виходить з «ауді» Аманди, розцяцькована, як довбана кінозірка. Леопардова шуба зі штучного хутра до підлоги, начесане волосся, тіні, яскраво-рожева помада.