Ми з Лео стоїмо та дивимося на неї, і я знаю напевне, що маю такий самий вигляд, як і він: щелепа відпала, очі широко розплющені, голова повільно нахиляється то в один бік, то в інший, а на обличчі написано водночас і «що за нафіг», і «Господи, я її люблю». Її тато не виходить із машини й навіть не кричить «бувай» навздогін. Він від’їжджає, щойно Роуз грюкає дверцятами. Вона йде до нас, розкривши руки для обіймів і не озираючись.
– Мої любі, мої любі! – кричить вона, обхоплюючи руками нас обох, по черзі цілуючи нас – спершу Лео, а потім мене. Я відчуваю, що її насичено-рожева помада лишила на моїй щоці липкий відбиток.
– Що за чорт? – каже Лео, сміючись і кривлячись водночас.
– Тебе забрали до відділку, а наступного дня ти приходиш до школи, мов нічого й не було? – питаю я її, коли вона бере нас під руки та заводить досередини крізь вхід для старшокласників, високо піднявши голову, ніби в найкращий день свого життя.
– А хто знає? – запитала вона, посміхаючись кожному, кого ми зустрічаємо. – Всі вже знають?
– Ми нікому не говорили, – кажу я. – Воно було й не треба, ти ж виклала все на сторінку.
– Круто, правда ж? – Роуз тихенько сміється. – Редстер? Це ж неймовірно! Це найрокенрольніша річ з усього, що ми втнули. Тепер нам треба написати пісню про в’язницю.
– Послухай, ну поліцейський відділок ще не справжня в’язниця, та й була ти там усього лиш годину. – Лео схрещує руки на грудях, рішучо налаштований не сприймати це всерйоз. Зрештою, він раз чи два потрапляв до ізолятора.
– То й що? – знизує плечима Роуз. – Не важливо, як довго я там була, важливо, який це має вигляд, хіба ні? Взагалі, там було чудово. Я плакала, а та мила жінка заспокоювала товстуна.
– Твій тато сильно розізлився? – питаю я її, і вона сміється мені в обличчя.
– Тато нічого не знає.
– Але як це? Без дорослого звідти не вийти. Тебе Аманда забрала?
Роуз продовжує сміятися:
– У мене свої канали.
– Чорт забирай, Роуз, які ще канали? – Лео хитає головою.
– Так я вам і сказала.
Вона широко усміхається, і мені хочеться вбити її.
– Скажу лише, що дорослі чоловіки мають свої переваги.
Лео відвертається від неї, ховаючи збурені нею почуття.
– Чорт, Роуз, могла б написати! – кажу я. Хоч у мене й не було впевненості, що інформацією зі щоденників Ней можна ділитися, та розмова з Роуз була б не зайвою. Але що вона робить у першу чергу? Вона викладає купу селфі в «Інстаґрам» і телефонує кому? Мазу Гаррісону.
– А що такого? – посмішка то сходить з її губ, то повертається.
– Твій тато дізнається про те, що якийсь покидьок витягнув тебе з в’язниці.
– Ні. Не дізнається. Не настільки я йому цікава. – На мить здається, що Роуз розчарована. – Цього ранку я сказала йому, що в мене похмілля, просто щоб дізнатися, що він зробить, а він сказав, що в нас за кілька тижнів випускні іспити, і що я розумна дівчинка, і якщо я припиню займатися дурницями, у мене буде прекрасне майбутнє. Але якщо я твердо вирішила зруйнувати своє життя, він навряд чи може якось на це вплинути, тож він зосередиться на Аманді. Ну правда, його цікавить лише вона, ніби він найнявся робити Аманду щасливою з ранку до ночі.
– Ну, принаймні він був удома, – кажу я. – Мого вранці не було. Я навіть не знаю, чи він приходив.
– Ой, ну кому вони взагалі потрібні. Так навіть краще, взагалі-то, – каже Роуз, великим пальцем витираючи помаду з моєї щоки. – Наше життя було б нуднішим, якби їм було не байдуже. Та мені й не потрібна його турбота, тепер у мене новий папік!
– Фууу, – тягне Лео.
– Що це взагалі означає? – питаю я в неї, коли лунає дзвоник.
– А що це, на твою думку, означає?
– Господи, Роуз, це бісить.
– Репетиція в обід, – кричить нам Лео, який зривається на біг, очевидно, щоб скоріше опинитися в класі та втекти від драми Роуз та її розпатякування про старших чоловіків.
– Так, босе, – відсалютувала вона, повертаючись до мене. – Він вважає мене стервом, так?
– Ти і є стерво, – кажу я. – А взагалі, відколи це ти цікавишся, що думають про тебе інші, та що означає «новий папік», бо звучить це збіса огидно?
– Та я просто фігнею страждаю, – каже Роуз. – І так, мене цікавить, що ви двоє про мене думаєте. А ще Ней. І, може, трохи Лекредж.
Коли в коридорі стає порожньо, вона знімає окуляри, і під ними немає чорних тіней, які вона зазвичай накладає, а є натомість почервоніння навколо блідо-блакитних очей й розпухлі від ридань повіки.
– А на решту йолопів мені покласти.