Я обіймаю її, гублячись у хмаринці її волосся із солодким ароматом.
– Лео не вважає тебе стервом, – заспокоюю я її. – На відміну від мене.
Вона досить сильно штурхає мене в ребра, але зате вона сміється, і коли я спостерігаю за тим, як вона заходить до класу, її сонячні окуляри знову надійно приховують її очі.
Роуз сідає на вчительський стіл, просто перед місіс Гардімен, і чекає, коли весь клас зверне увагу на неї.
– Ніколи не вгадаєте, що зі мною сталося вчора ввечері…
– Редлі? – Містер Сміт визирає зі свого класу в коридор, де не лишилося нікого, крім мене, і жестом підкликає мене до себе.
– Я запізнююся на переклик, сер, – кажу я, відриваючи погляд від Роуз, коли місіс Гардімен добряче грюкає дверима.
– Я напишу тобі записку. Скажи мені двома словами, як там Наомі. Напевне, вам усім важко бачити її в такому стані, але тобі – особливо, мабуть. Ви були дуже близькими, чи не так? Ну, тобто, і є, звісно…
– Так, – кажу я, коли заходжу до його кабінету й він зачиняє за нами двері. – Мені теж так здавалося, але я не знаю, я зовсім не розумію, що сталося. Вона ніколи не казала нічого такого, що допомогло б нам розгадати цю загадку. Я відчуваю, що з мого боку то була своєрідна зрада.
– Не треба так суворо з собою. У кожної людини є щось, про що вона нікому не розповідає, – каже містер Сміт. Голос його тихий, добрий. – У мене є такі речі, закладаюся, що і в тебе є. І це не означає, що вона тебе не цінувала, не цінує.
– Мабуть, – кажу я. Я можу йти, але не хочу. Мені тут подобається, тут тихо та спокійно. – А що у вас за секрет, сер?
Він сміється та хитає головою.
– Здається, я сам вляпався в цю розмову. Мені подобається досліджувати місто. Такий у мене секрет. Я забираюся в закинуті та старі будівлі, в які не можна заходити, й усе там роздивляюся. Це трохи незаконно, але весело.
– Ну, якщо ви так кажете.
Він знову сміється.
– Тільки тримай цю інформацію при собі, гаразд? Мені не потрібні проблеми.
Я не розумію, які через це можуть бути проблеми, але однаково киваю.
– Як там родина Наомі? Я думав сходити туди сьогодні, але не хочу заважати.
– Не думаю, що ви заважатимете, сер, – кажу я йому. – Думаю, місіс Демір подобається, коли навколо є люди, підтримка і все таке. Це її відволікає. Думаю, вона це цінує.
Я спостерігаю за тим, як він акуратно розкладає папери на столі.
– Хочеш іще щось обговорити?
Я хитаю головою, ледве втримуючись, щоб не розповісти йому всього, що крутиться й крутиться у моїй голові. Але втримуюся. Хоча в мене навіть немає для цього вагомих причин, окрім того що, якщо я промовлю вголос усе, про що думаю, він вирішить, ніби в мене нервовий зрив, і змусить мене піти до кабінету психолога й поговорити з ним про свої почуття й інше лайно. Кілька років тому одна дівчина покінчила життя самогубством, і відтоді, щойно ти видаєшся хоч трішечки сумним, тебе одразу відправляють на терапію, а моїй мамі терапія так і не допомогла. Та якби мені й захотілося комусь розповісти, так це йому.
– Редлі… – Якусь мить він вагається. – Скоро іспити, і… слухай, я не хочу на тебе тиснути, але мені здається, на тебе багато всього навалилося. Якось я зустрів у супермаркеті твою маму.
О Господи, будь ласка, скажи, що це неправда. Від сорому мені хочеться вивернутися навиворіт.
– І вона була п’яна, – кажу я, і кожне слово важезне, як каменюка.
– Так здавалося, я не знав, що вона знову п’є. Удома все дуже погано?
Якщо я скажу «так», що далі? Знову соціальні служби, але цього разу все, що я скажу, тільки погіршить стан речей. Мені важко, хочеться виговоритися, хочеться розповісти про всі частини розтрісканої мозаїки, з яких складається моє життя вдома. Якби хтось і зрозумів, то це він. Але я не можу. Можливо, я й вийду з цього без втрат, але як щодо Ґрейсі? Що як її заберуть чи щось іще? Я не можу так ризикувати.
– Ні, ні, знаєте, все не так погано, як може здатится. Ну тобто, у мами все не дуже добре, але тато поряд і він допомагає. І вона хоче покинути, тож, знаєте, все під контролем. Будь ласка, сер, нікому про це не кажіть, батько один з інспекторів школи, і він буде злий, як собака, якщо ця інформація випливе.
На мить ідея все розповісти видається мені привабливою, але, якщо чесно, я не хочу, щоби правда про безлад у нашій родині вийшла за межі цього кабінету.
Містер Сміт киває, зазираючи мені у вічі, і я відводжу погляд, щоб він не піймав мене на брехні.
– Я просто хочу переконатися, що, якщо тобі знадобиться допомога, ти прийдеш по неї до мене, – каже він. – Ти талановита людина, і в тебе попереду велике майбутнє. Часом нам необхідно, щоб хтось був на нашому боці. Що ж, знай, що я забезпечу тобі тил.