– То що робити будемо? – питаю я, коли вона знову підходить ближче. Цього разу я не відступаю.
– Знайдемо, хто це в біса такий, – каже вона.
14
Я босоніж ходжу туди-сюди по білій кахляній підлозі на кухні Роуз. Мої шкарпетки й туфлі лишилися на терасі її маленького, обгородженого парканом саду, я радію, що я вже не в лікарні, що я далеко від Аш та її настирливості, від якої мені недобре.
З одного боку, поряд із нею круто, у ній є той ентузіазм, від якого мені здається, що, можливо, ми здатні зробити щось для Ней. З іншого боку, я не знаю. Щось у ній мене напружує.
Тут, у Роуз удома, тихо, сонячно, спокійно.
Вона живе лише за кілька вулиць від мене, але це – Лондон, як він є. Багатоквартирні висотки, муніципальні помешкання, однотипні будинки на два виходи, як-от у мене, а поряд – хоп – шикарний маєток. Розкішні будинки з під’їздними доріжками, підвальний поверх, скляні прибудови – все це співіснує в одному мікрорайоні. Бідні й багаті живуть пліч-о-пліч, від котеджу вартістю більше мільйона доларів, як оцей, до двокімнатної квартирки, як у Лео, рукою докинути. Тут завжди так було, бідним і багатим не доводиться особливо придивлятися, щоб побачити, як живе інша половина.
Отримавши повідомлення Роуз про те, що їй треба зі мною поговорити, я швидко тікаю з лікарні й відчуваю, що Аш зла на мене за те, що я кидаю її саму. Вона вважає, що з Ней сталося щось погане і тільки цим можна було все пояснити. Вона не вірить, що її сестра могла хотіти втекти до нового життя, могла спланувати втечу. І я, мабуть, розумію чому. Та що б не загнало її в ту ріку, хіба не приємніше знати, що її не викрав якийсь психопат?
А втім, ми ж насправді нічого не знаємо.
Я зітхаю й притуляюся гарячими пальцями ніг до кахлів на кухні. Кухня Роуз така не схожа на мою, у якій усе старе й темне, масивний гамірний холодильник і пральна машина, що не приховує свого справжнього обличчя. Батько Роуз багатий, і їхній будинок цьому підтвердження. Холодильник, пральну та посудомийну машини замасковано. Телевізор у вітальні розміром зі стіну. Підлога під моїми гарячими підошвами холодна, і я ходжу туди-сюди: то виходжу в садок, де Роуз, сидячи в альтанці, повторює те, що збирається сказати на камеру, то повертаюся до вітальні й дивлюся на своє відображення у величезному телевізорі. І потім знову.
– Привіт, сонечку! – Аманда помічає мене, спускаючись сходами: на її пишній білявій маківці примостилися чорні окуляри. Вона ніби зійшла зі світлини журналу про стиль і моду – акуратна, всі деталі пасують одна до одної, мало косметики, багато лаку для волосся. Взагалі, вона мені навіть подобається, але Роуз цього казати не можна. Можливо, так завжди стається, коли дівчинка в дитинстві втрачає маму. Жодна мама ніколи не буде для неї такою ж хорошою, як рідна. Будь-яка мама здається мені набагато кращою за мою.
Аманда одразу переводить погляд на мої голі ноги, і я стис-каю мокрі пальці.
– Як там Наомі?
– Без змін, Амандо, – кажу я. – Але дякую, що спитали.
Я спроквола посміхаюся їй, щоб не дай Боже мило не поговорити. Роуз ненавидить, коли та намагається подружитися з нами всіма, коли та просить кликати її Аманда, але, щиро кажучи, я відчуваю вдячність за те, що не доводиться звертатися до неї «місіс Картер». Це було б дивно, адже вона всього лише на 10 років старша за мене.
– Роуз, хочеш поїсти чогось? – гукає Аманда своїй пасербиці.
Роуз не відповідає.
– Просто я збираюся йти. Хочеш чогось?
Роуз знову не відповідає.
– Гаразд! Приємного вечора!
Аманда ніколи не показує, що ненавидить Роуз, але це якось відчувається. Це відчуття лишається в повітрі, як запах її дорогих парфумів, навіть коли вона виходить із кімнати.
Коли важкі передні двері зачиняються за нею, Роуз гукає з саду:
– Редлі, іди сюди!
У саду тепло, навіть як на пізній вересень, і Роуз розклала на вуличному столі косметику, встановила дзеркало і виставила стілець так, щоб сонце добре освітлювало обличчя.
– Тож, – кажу я, – із яким це нещасним недоумком ти зустрічаєшся?
– Що? – Роуз кривить носика. – Закрийся, ні з ким я не зустрічаюся.
– То про що тобі треба було так негайно поговорити? Ми були з Наомі.
– Ага, тільки от вона про це не знає, – каже Роуз.
– Роуз, Наомі – твоя подруга.
– Я знаю, дурбецело. Ми подруги до смерті, і я піду до неї пізніше, хіба я не сказала? Мені просто важко бачити її в такому стані. Тобі ні? Тобі не хочеться кричати, коли ти бачиш її обличчя, і все це…
Вона розмахує руками, але не може дібрати слів.
– У будь-якому разі, нове відео перед концертом – це якраз те, що нам потрібно, і просто зараз. Тож давай, намалюй мені контур, можеш?