– Я не знаю, – кажу я. – Не знаю.
Ми сиділи там, у її кімнаті, не говорили, майже не рухалися, поки світло, яке ввімкнулося у вікнах будинку навпроти, не вимкнулося знову, а тато Роуз не постукав у двері її кімнати й не сказав:
– Час іти додому, Редлі.
– Я можу лишитися, – пропоную я, не розмірковуючи. – Посплю на підлозі.
– Ні, іди. – Роуз нарешті відпустила мою руку. – Я рада, що розповіла тобі, Редлі. Ти – перша людина, з якою я справді подружилася після смерті мами.
Якщо в мене колись і були питання до того, що казала й робила Роуз, то після того вечора вони зникли. Тепер мені було відомо, що все, що вона робить і каже, має для мене інше значення, значення, якого іншим не видно. Люди вважають її впевненою, самодостатньою, людиною, яка завжди хоче бути в центрі уваги, у світлі прожекторів, людиною, яка хоче, щоб її слухали, щоб на неї дивилися.
Але правда в тому, що Роуз хоче бути у світлі прожекторів лише тому, що боїться темряви.
Вона хоче, щоб люди на неї дивилися тому, що вона боїться лишатися на самоті.
Вона хоче подобатися людям тому, що всередині ненавидить себе.
І тому мені не можна закохуватися в Роуз. І тому вираз її обличчя, коли вона сьогодні збрехала мені про повідомлення, так мене лякає. Роуз не витримає, якщо її скривдять ще раз.
16
Лео сердиться. Я бачу, що він стоїть по інший бік майданчика, притулившись до стіни, схрестивши руки, обличчя напружене, як стиснутий кулак. І він сам, що з Лео буває рідко, зазвичай навколо нього купа людей, яким просто хочеться побути поряд, бо поряд із ним одразу почуваєшся потрібним. Якщо йому вдалося їх розігнати, це означає, що їх налякало те, що він зробив або сказав, як колись давно, коли Лео здебільшого вважали чудовиськом.
Репетиція мала початися п’ять хвилин тому, концерт на честь Наомі – за кілька днів, але прийшли тільки ми з Лекреджем, а за нами – містер Сміт із коробкою пончиків й упаковкою ко’ли.
– А де всі? – спитав він у мене. – Я подумав, занесу вам оце перехопити, щоб у вас були сили. Концерт на носі, взагалі-то.
– Я не знаю… – дивлюся на Лекреджа, той знизує плечима. – Піду й знайду їх, – пропоную я. – Скажу їм, що ви чекаєте.
– Ні, не треба. – Містер Сміт видавався роздратованим. – У мене зустріч за обідом. Але, Редлі, будь ласка, скажіть, що ви це зробите. Я багато вклав у те, щоб цей концерт став можливим. Я дав вам шанс узяти на себе музичну частину тому, що довіряю вам. Ви ж не підведете мене, правда?
– Ні, сер. Звісно, ні.
Він вклав мені в руки коробку з пончиками.
– Не підведіть. Я на вас розраховую.
– Та що з ними всіма сталося? – кажу я, щойно він виходить з кімнати. – Хіба вони не бачать, що, коли ми не разом, усе летить під три чорти?
– Я тут, – озивається Лекредж, підіймаючи руку, як на переклику.
– Так, – кажу я. – Нікуди не йди. Я піду пошукаю їх.
– Редлі, – гукає він, коли підходжу до дверей.
– Що?
– Можна мені пончик?
– Що сталося? – питаю я в Лео, підходячи до нього. Він бачить мене й опускає голову, як дитина, яку піймали на гарячому. – Лео, у нас є максимум півгодини на великій перерві для репетиції, і ті півгодини майже спливли, а концерт уже от-от, і Сміт панікує, а Лекредж не готовий. Що з тобою сталося?
– Нічого. – Лео знизує плечима, і те, як він випльовує це одне-єдине слово, нагадує мені, яким він був ціле життя (як тепер видається) тому – великий страшний хлопець, із яким мені й не мріялося говорити, особливо так відверто, як тепер.
– Не мели дурниць, – кажу я. – Це ж я, Лео. Я твій друг, Редлі. Скажи мені, що в біса коїться. Чого ти вчора не прийшов до лікарні?
– Я прийшов, але було пізно. Я не міг потрапити в палату. Тож я трохи постояв у коридорі. То було краще, ніж іти додому.
– Чекай, що?
Він не сердитий, він сумний. Лео ховається від друзів, бо йому сумно.
– Друже, що сталося?
– Учора ввечері Аарон прийшов додому. Раніше, ніж ми думали. То був суцільний потік лайна. Мама засмутилася, він розсердився.
Лео зціпив зуби.
– Було погано, але як я сказав, коли я прийшов до лікарні, то не зміг зайти всередину. Я не хотів повертатися додому. Чорт.
– Ясно. – Я намагаюся дібрати якісь слова, якось це назвати, але мені не вдається, тому що в нас із Лео надто різний життєвий досвід у тому, що стосується агресивного брата, який виходить з в’язниці. Нам обом по шістнадцять, нам подобається однакова музика, нам подобаються однакові фільми, ми майже про будь-що можемо патякати цілими днями, замовкаючи, коли повз нас проходить дівчина, яка нам подобається, але мені не доводилося проходити через те, через що він пройшов із Аароном.