– Тож…
– Тож мама запанікувала, як я і думав. Одразу напосілася на нього, сказала, що в її будинку він житиме за її правилами. – Лео хитає головою. – Я намагався вмовити її просто облишити це. Просто відстати від нього, але вона все повторювала, що він не може отак повернутися й затягти мене у свої справи.
Він опустив голову, потер долонями обличчя.
– Аарон зірвався. Почав трощити будинок. Порозбивав її речі, сказав, що краще їй так із ним не говорити, якщо вона не хоче…
– Чорт, – кажу я. Після такого репетиція вже не здається аж такою важливою.
– Мама почала діставати його з порогу, – додав Лео.
– То це вона в усьому винна? – кажу я, думаючи про маму Лео, про те, як вона вдає, що строга, а сама не може стримати посмішки, про те, як готує його улюблений чай, коли бачить, що в нього поганий настрій.
– Ні! – Очі Лео зблискують. – Я кажу, що вона має зрозуміти, що тепер, коли він повернувся, все буде інакше. Вона має якось це усвідомити, інакше все перетвориться на пекло.
– Думаю, вона намагається подбати про тебе…
– Я знаю, що вона робить! – Лео відштовхується від стіни та йде геть. – Але мені цього не треба! Я і сам можу про себе подбати! Слухай, пробач, Редлі, але я зовсім не налаштований сьогодні грати.
– Чекай, Лео! – Я хапаю його за руку. Коли він висмикується, з його розстебнутої кишені випадає телефон і чиркає по бетону, але він не помічає й далі крокує собі до школи.
– Що за фігня? – Підбираю телефон – маленька дешева «Нокія». Дисплей тріснутий, але сам телефон працює. Я знаю Лео, знаю, що йому подобаються «Айфони» і різна техніка, то що він робить із цим шматком лайна, в якому немає нічого, крім сімки? Люди користуються такими деренчалками, якщо зламали дорогий телефон і не можуть дозволити собі купити новий або якщо затіяли щось недобре.
Одноразові телефони – так їх називають по телебаченню. Телефони, які використовують, щоб крутити хитрі оборудки або зраджувати дружину. Єдине, що мені спадає на думку, – цей телефон якось пов’язаний з Аароном, але Аарон щойно вийшов, тож навряд чи.
Я розблоковую екран і продивляюся меню: жодного смс, історія дзвінків порожня. Я йду до списку контактів, десять номерів і все, але один, що закінчується на 887, впадає мені у вічі.
Я дістаю свій телефон і знаходжу номер, щоб їх порівняти. Вони збігаються.
То що телефон Наомі робить в одноразовому телефоні Лео?
Я навмисне швидше за всіх вибігаю з кабінету, схоплюючись із-за парти з першими металевими звуками дзвоника, і стаю там, де вона, як мені відомо, завжди проходить.
Якусь мить навколо тихо й спокійно.
Потім із будівлі виривається рій, якому несила вже лишатися всередині. Повз мене проносяться діти, вони кричать, розмовляють, співають, б’ються. Когось із них я знаю, когось – ні, але ніхто з них не Роуз.
Повз мене, опустивши голову, у навушниках, проходить Ашира, контролюючи кожен м’яз на своєму обличчі, щоб воно нічого не виражало. Потім, в останній момент, вона зиркає не мене, різким рухом голови наказуючи заховатися за старим сараєм, де сторож зберігає інструменти.
– То що сталося? – питаю в неї, коли вона витягає навушники.
– У «Твіттері» нічого, – каже вона. – 238 ретвітів і голяк. Ніхто нічого не бачив.
– Чорт, то що тепер?
– Ну, у тебе ж є татуювання?
– Звідки ти в біса…
Чорт, у мене є фотки, зроблені одразу після закінчення сеансу. У моєму сховищі файлів вона теж побувала.
– Коли вона зникла, мені треба було перевірити для себе, чи знаєте ви щось, чи ні.
Вона повідомила про це так невимушено, ніби просто переглянула світлини в моєму «Інстаґрамі».
– Аш, це збочення якесь. Ти ж це розумієш, сподіваюся? Ти не мусиш робити це лише тому, що можеш. Ти можеш скривдити цим людей, живих людей. Ти можеш втрапити в халепу. Ти ж це розумієш, правда?
Аш просто кліпає, і я бачу, що насправді вона цього не розуміє. Ну або їй просто байдуже.
– Мені подобаються твої татуювання, – каже вона, відводячи погляд. – Вони тобі личать.
– Я… ну… дякую, чи що.
Від цієї дівчини в мене самі неприємності.
– У будь-якому разі, писати у «Твіттер» – це як тицяти пальцем у небо. Я вирішила зосередитися на знавцях своєї справи і тут раптом зрозуміла, що ми можемо піти в салон, де було зроблено твої татуювання, ну для початку принаймні. Можливо, вони впізнають стиль, дадуть нам зачіпку. Що думаєш?
Вона посміхається, і це майже мила, сповнена надії посмішка і водночас неприродний вищир штучного інтелекту.