– Трохи моторошно, – кажу я, криво посміхаючись. Зрештою, тут я вам не друзяка Редлі, тут я – дехто кмітливий і сміливий, людина, яка сама собі режисер.
– Так, пробач, дійсно, так і вийшло, ага? – Вона сміється, вона вважає, що те, що я кажу, – дотепно. Вона торкається свого волосся, потім шиї, а я стежу за тим, які сліди лишають кінчики її пальців. Невже ця гарна дівчина дійсно фліртує зі мною? Та це взагалі неможливо.
– Я щойно помітила, що ти весь вечір на самоті, – каже вона, посміхаючись. – А я була з приятелями і дивилася на тебе із заздрістю. Щоб уміти бути без людей, потрібна сміливість.
– А може, у мене просто немає друзів, – посміхаюсь я, і чорт, тепер уже я фліртую з цією дівчиною. Умить я стаю легендою. Якщо зараз вона розвернеться та втече, це не матиме жодного значення, і саме це збуджує мене – трепет, який я відчуваю, перевіряючи удачу на міцність.
– Закладаюся, у тебе купа друзів, – каже вона. – Упевнена, ти користуєшся популярністю. Мені подобається, який ти маєш вигляд.
Її рука зачіпає мою, вона підходить ближче, її парфуми солодкі, як ваніль.
– Слухай, ми збираємося до клубу. Хочеш піти?
– Я не можу, – кажу я, нащось власноруч позбавляючи себе шансів наступним реченням: – Мені завтра до школи.
Редлі, ти довбане трусло.
– Чорт, ти ще ходиш до школи? – Її очі розширюються, рот витягається великою круглою «О». – Господи, а скільки ж тобі років?
– Шістнадцять, – знизую плечима. – Пробач.
– Кепсько й дуже мило. – Вона хитає головою, але не припиняє посміхатися, а потім вихоплює з моєї руки телефон.
– Давай зробимо селфі. – Коли спрацьовує спалах, карбуючи світлину на моїй сітківці, я тупо витріщаюся на зображення себе й цієї дівчини, яка поклала руку мені на плече. – Що ж, якщо тобі рано вставати, то краще мені відпустити тебе додому в ліжечко, але хоч пам’ять про мене залишиться.
Наступної миті її губи вже притискаються до моїх, на секунду чи, може, на три, і я відчуваю її липкий блиск для губ та солодкий, з винним присмаком, запах її дихання, коли вона схиляє голову набік, щоб іще раз на мене подивитися.
– Зустрінемося за пару років, – каже вона. І от коли її рука висковзує з моєї, я бачу татуювання на її зап’ястку. Майже таке саме, як у Наомі, тільки трикутне.
– Чекай. – Я хапаю її за руку, і дівчина мені посміхається.
– Що, малеча, таки хочеш піти?
– Ні, мені просто цікаво, де ти зробила цю круту татушку.
Вона одразу ж прикриває малюнок долонею другої руки та насуплюється, відходячи від мене.
– Вона не крута, і то була помилка, велика помилка.
– Але де ти її зробила? Просто в моєї подруги є дуже схожа, тож я…
Її очі розширюються, вона озирається й підходить впритул до мене. Цього разу в цьому немає нічого сексуального, вона вмить стає розлючена й… налякана.
– Скажи своїй подружці, що треба тікати, – сичить вона. – Скажи їй, що треба вшиватися якомога швидше й сподіватися, що їм набридне її шукати. Скажи їй, щоб тікала. – І вона пірнає в натовп, перш ніж я встигаю спитати в неї, що вона має на увазі, про що вона говорить. Від чого тікати?
Коли я повертаюся додому, там уже темно. Прослизаючи в двері, щосили стримую енергію, що бульбашиться й шкварчить у кожному м’язі.
Половина мене збуджена й нашорошена, сильна й непереможна, і я бачу те, що буде, можливо, за кілька років – бачу, що все буде гаразд, все буде на своїх місцях, я буду там, де маю бути, тим, ким маю бути. Бачу, як марево, як віконце в майбутнє, хай на мить, та яка різниця – адже цієї миті вистачає, щоби знову відчути в собі надію. Поки це відчуття не повернулося, мені було невтямки, що воно взагалі кудись зникало. А інша моя половина така, типу «Що за чорт?»
Ну які були шанси зустріти когось із таким самим татуюванням, як у Наомі? Що Данні мала на увазі, коли сказала, що їй треба «тікати»? Всю мою свідомість заполонили питання, кожне з яких криком кричить, благаючи відповіді, зриваючи дах. Я відганяю їх від себе. Я просто бачу зв’язок із татуюванням Наомі там, де його немає. Накручую себе на рівному місці. Напевне, її налякала моя наполегливість. Зрештою, я ж постійно так роблю. Принаймні на думку Роуз.
Треба спуститися на землю, перевірити зв’язок із реальністю, інакше мене може далеко занести.
Коли я підіймаюся нагору, двері в кімнату Ґрейс прочинені, і вона лежить калачиком на нерозстеленому ліжку, у шкільній формі. У спальні батьків порожньо, отже, мама відрубилася десь унизу, а тата знову немає вдома. Через мене вона залишилася сама, тоді як мені хотілося тимчасово облишивши своє життя, побути в особистому просторі. Через мене їй довелося самій дбати про себе, і я навіть не знаю, чи вечеряла вона.