Отак просто вона повідомила мені це, монотонно й прямо. Ніби це відбувалося не в реальності, і тепер мені теж так видавалося.
Тож я встану й піду до школи, бо, чесно, я не знаю, що ще робити.
– Ти вдягнула чистий одяг? – питаю я в Ґрейсі, заходячи на кухню й застаючи її за мискою «Шоко попс». Вона оглядає свою зім’яту форму й знизує плечима.
– Давай, мала, – кажу я, беручи її за руку й ведучи нагору. – Знайдемо тобі хоча б чистий светр.
На щастя, він знаходиться, як і свіжа футболка, тож я допомагаю їй розстебнути вчорашню форму, сказавши, що почекаю в коридорі, поки вона поміняє трусики. Вона дуже швидко виходить із кімнати, і я не знаю, чи вона не полінувалася, але не думаю, що це дуже важливо, коли тобі сім.
– А що було вчора ввечері? – питає вона, коли я веду її до ванної вмитися й почистити зуби.
– Тобто, що було? – ухильно відповідаю я. Мені здавалося, що ніхто не помітив, що мене не було вдома. Старий татів гребінець знайшовся на полиці за старими напівпорожніми пляшечками різних зволожувачів, які мама купує й кидає за тиждень. Дивно знайти його тут, запилюжений і досі із волоссям, ніби якийсь релікт. Ніби він дійсно забув, що тут живе.
– Я шукала тебе, – каже Ґрейсі. – Мама заснула, і я зробила собі кашу й пішла до тебе, щоб пограти на барабанах, але тебе там не було. І ніде не було, я шукала.
– Чорт, – кажу я, намагаючись дати ладу її густому кучерявому рудому волоссю, на тон світлішому за моє, завдяки чому її можна назвати мідною білявкою.
– Чорт, – погоджується Ґрейсі, і я пирскаю від сміху.
– Мала, пробач, у мене був важкий день, захотілося провітритися. Не треба було лишати тебе саму.
– Ну, мама була вдома. – Ґрейсі вказує на полицю, де лежать пружинки для волосся з «Милою поні», в яких заплуталося волосся. – Візьми оці, – каже вона.
– Спробую, – кажу я, – але знаєш, я не дуже вмію робити зачіски.
– Редлі, у тебе все гаразд? – питає вона в мене. Я розділяю волосся на проділ, намотую на палець і роблю гульку, зав’язавши її гумкою.
– Звісно, гаразд, – кажу я. – А чому ти питаєш?
– Бо в тебе сумний вигляд, і втомлений.
Застигнувши на мить, я дивлюся на сестру – половину її неслухняного волосся закручено в гульку, половина стирчить, ніби в неї на голові вибухнула макаронна фабрика.
– Ну, звісно, мала. Я ж підліток. Сумувати входить у мої обов’язки. Сьогодні після школи навчу тебе переживати екзистенційну кризу.
– Круто! – Очі Ґрейсі широко розплющуються.
– Готово, – кажу я, милуючись своєю роботою. – Ти схожа на божевільну принцесу Лею.
Вона стає навшпиньки й дивиться в дзеркало.
– Мені подобається, але я хочу зачіску, як у тебе. – Ґрейсі повертається, простягаючи руку й торкаючись моєї виголеної скроні.
– З мамою стався б серцевий напад, – кажу я їй, скривившись, і вона гигоче.
– Редлі, можна пограти на барабанах після школи?
Відчиняються двері маминої кімнати, і я бачу в шпарину, що вона спала на ліжку, а не в ньому. Тата не видно.
– Ти готова, маленька? – Мама посміхається Ґрейсі, теплі очі, ніжний голос, але я знаю, що почувається вона фігово, бо не пам’ятає, що було вчора. – Розумничка.
– Редлі мені допомагає. – Ґрейсі гордо всміхається до мене.
– Дякую. – Мама не дивиться на мене. Треба вже змиритися з фактом, що мама спілкується зі мною тільки шпильками, але все ж мені болить. Як болить і те, що ніхто, крім Ґрейсі, не помітив учора моєї відсутності.
– Тато знову рано пішов? – питаю я, ловлячи її погляд, коли вона стоїть у дверному отворі – волосся скуйовджене, учорашній макіяж розмазався по обличчю. – Інколи мені здається, що він переїхав і просто забув нам повідомити.
Бачити, як перекошується її обличчя, хоча вона й намагається це приховати, – моя винагорода. Бачити, як її кляті очі наповнюються сльозами, а кутики рота опускаються. На захист мами скажу: принаймні вона намагається приховати свої страждання й лють від Ґрейсі. Принаймні коли твереза.
– Давай, – каже вона Ґрейсі. – Іди взувайся.
Я чекаю, поки мала зникає з поля зору, щоб поговорити з мамою.
– Учора ввечері вона заснула в шкільній формі.
– Я знаю, – огризається у відповідь мама. – Їй хотілося поспати у формі, і я подумала: «А що тут такого, вона ж просто маленька дівчинка, врешті-решт».
– Мам, ну ти ж сама знаєш, що це не правда. Годі вдавати, що все добре, це нечесно щодо неї.
– А чому ти думаєш, ніби щось не добре? – питає вона в мене, і очі її розширюються від злості.