– Ну а що, як той, з ким вона була, слідкував за нею і вона боялася, що він її застукає? – припускаю я. – Історію в браузері легко відслідкувати. Мама перевіряє айпад Ґрейсі. Він прив’язаний до її телефону, так щоб вона могла користуватися своїми іграми і не влазити, куди не треба. А тато поставив додаток, який відстежує кожне натискання клавіш. Якщо хтось слідкував за тим, щоб Ней не втекла й не покликала на допомогу, вона могла спробувати звернути на себе нашу увагу так, щоб її не застукали.
Я силкуюся перекласти своє відчуття мовою конкретики.
– Якщо вона не хотіла, щоб її знаходили, то нащо скопіювала свої старі плейлісти? Нащо зробила так, що той, хто шукав би, знайшов би зв’язок між Наомі й Ч0рним М!сяцем? Подумай про це. І досі здається, що я несповна розуму?
– Не знаю… – белькоче Лео.
Дивлячись йому через плече, я бачу метелика, який то сідає на траву, то злітає знову, не зупиняючись більш ніж на секунду, і те саме діється в моїй голові – ніби відповідь близько, а я просто не можу на ній сконцентруватися.
І тут раптом – клац. Дещо спадає мені на думку.
– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз? – запитую в нього. – Дівчину, на честь якої влаштували цей садок?
Лео дивиться через плече.
– Так, навряд чи мені вдасться забути дівчину, яка кинулася під автобус. Вона вчилася в одній паралелі з моїм братом, вони навіть трохи зустрічалися. А до чого тут Карлі?
– Що, як?..
Дістаю телефон і заходжу на сайт школи. Випускники кількох останніх років викладають на «Ютуб» і сайт школи відео, де ворушать губами під якусь пісню. Я повертаюся до відео трирічної давнини, потім чотирирічної, і он де вона.
– О Господи, це вона, – кажу я, дивлячись на купку дівчат, які, сидячи в коридорі, ворушать губами під Бейонсе. У неї інша зачіска – волосся коротке й темне, вона в окулярах, і на оголених руках не видно татуювань, але це вона, немає жодних сумнівів.
– Карлі? – Лео скоса заглядає в мій телефон. – Це не Карлі.
– Ні, – кажу я. – Це Данні Гевен.
– Хто? – дивиться на мене Лео.
– Дівчина, з якою ми познайомилися в Камдені, в якої було татуювання, схоже на татуювання Ней. Вона запанікувала від мого питання про нього. Лео, вона навчалася в цій школі. А Карлі Шилдз була дуже розумна, зірка школи, чемпіонка з плавання, профі з арфи. Усе було гаразд, і тут бац – вона стає на дорозі в автобуса.
– Нє-а. – Лео хитає головою. – Ти додаєш два і два, а виходить – п’ятдесят сім. Тікати не було в характері Ней?
– До групи було, але після – ні.
– Так, можливо.
– Може, я помиляюся, але ці троє дівчат навчалися в одній школі. Одна з них мертва, а в двох інших схожі татуювання. Щось тут є, Лео, я точно знаю.
– Про що це ви? – Ашира з’являється буквально нізвідки.
– А тобі яка різниця? – відгавкується Лео, а потім ловить мій погляд. – Слухай, пробач, добре? Редлі знову верзе дурниці.
– Ви говорили про Карлі Шилдз, – каже Ашира. – Про дівчину, яка кинулася під автобус. Як це пов’язано з Наомі?
Вона що, стояла за рогом і слухала? А ця дівчина наполеглива. І мені це навіть подобається.
– Та це не важливо. Мені просто подумалося про Карлі й про те, що її міг штовхнути на цей вчинок хтось, із ким вона спілкувалася.
– Типу серійний убивця? – на повному серйозі питає Аш.
– Ні, тут відбувається щось глобальніше. Щось велике й…невидиме.
– Як «Ілюмінати»?
– Що? – кліпаю я. – Удалося нарити щось про Ч0рний М!сяць?
– Нічого. Ну, я з’ясувала, що її профіль прив’язано до іншого профілю, прив’язаного, у свою чергу, до іншої електронної адреси. Але туди я влізти не можу. Та співає точно Наомі. Точно.
Вона опускає очі, і ми всі водночас це відчуваємо. Це реальність – не гра, не кіно. Все це насправді. От лайно.
– Данні Гевен теж навчалася в нашій школі.
– Хто така в біса Данні Гевен? – питає в мене Аш.
– Дівчина, яка зі мною познайомилася. Мені здалося, що то дурниці, що то моя голова щось виробляє, але в неї було тату, схоже на тату Ней. Треба повідомити поліції, – кажу я.
– Нахуй все це, – люб’язно заявляє Лео. – Ви двоє поведені на збігах. Розкажіть це комусь іще, і всі подумають, що ви божевільні. Забийте на це. Перемкніться краще на Ней, ага? І на виступ.
Я дивлюся на Аш, і вона ледве помітно киває мені.
– Можливо, – кажу я. – Так, можливо, ти маєш рацію. Можливо, все це тільки в моїй голові.
– Прийдете сьогодні до лікарні? – Аш дивиться на нас обох. – Будь ласка.
– Так, звісно, ми будемо, – відповідаю я за нас обох, не вагаючись.
– Дякую. Ем, Редлі, можна тебе? – Вона відходить на кілька кроків, і Лео закочує очі. Знизавши плечима, я йду за нею, і, коли зупиняюся, вона шепоче мені на вухо: