– Карлі Шилдз. Данні Гевен. Спробую щось про них нарити. Я тобі вірю. Побачимось.
Я дивлюся, як вона йде геть, і думаю, добре це чи погано, коли тобі вірить найдивакуватіша дівчина в Лондоні.
– Я не впевнений, що зможу сьогодні прийти, – каже Лео. – Я потрібен Аарону.
– Лео, не обов’язково робити те, чого хоче він. Не варто псувати своє життя заради нього.
– Він мій рідний брат, бро, – розлючено каже Лео.
– Добре, – кажу я, раптом утомившись. – Це твоє життя чи те, що від нього лишилося.
– Та йди ти, – каже він.
Показую йому середній палець, прямуючи назад до школи, і кричу через плече:
– Слухай, може спитаєш Аарона про Карлі Шилдз?
– Ні, – каже Лео. – Вона йому подобалася, і він і досі не пережив того, що сталося. Займайтеся цим без мене. Самі длубайтеся у своїх таємних теоріях.
Він має рацію: ця теорія таємної змови видається божевіллям, коли говориш про неї вголос. А втім… я не можу просто відпустити її та вдавати, що все гаразд. Нічого не гаразд.
Повернувшись до класу, розумію, що ми з Роуз не бачилися цілий день.
І, о Господи, мені страшенно її бракує.
20
Коли відчиняються двері ліфта і в ніс б’є гострий лікарняний запах, я наштовхуюся на Макса й Джекі, і вони обоє плачуть.
– Що сталося? – питаю. – Вона ж не… невже вона?
– Ні. – Джекі намагається посміхнутися, але натомість схлипує. – Ні, сонечку. Просто вони сподівалися, що вона одужуватиме швидше. Їй шкідливо довго лишатися в такому стані… о, все це дуже важко. Пробач, не хвилюйся. Все буде гаразд, обіцяю.
Вона знову плаче і обіймає мене, і я довго стою і вдихаю її запах.
– Аш не піде додому, не хоче лишати її ні на мить. Приглянеш за нею, добре?
– Звісно, – кажу я. Мені було б нескладно пообіцяти їй будь-що, аби тільки їй стало краще, але цю обіцянку буде легко виконати.
Вона цілує мене в чоло, і замість того, щоб відійти, я на мить притуляюся до неї. Мамині обійми, я сумую за ними. Відступаючи на крок убік, я докладаю всіх зусиль, щоб підбадьорливо їм посміхнутися, коли вони заходять у ліфт. Ашира стоїть біля вікна палати Ней, притиснувшись головою до скла.
– Привіт, – кажу я, стаючи поряд.
– Привіт, – відповідає вона.
Ми стоїмо там, пліч-о-пліч, зазираючи до палати, де яскрава вродлива дівчина, яку ми добре знаємо, застигла в анабіозі, і мені не спадає на думку слів, які могли б допомогти в цій ситуації. Тож натомість я роблю те, що видається правильним. Я беру Аширу за руку. Вона не рухається, нічого не каже. Вона лише ненадовго стискає мої пальці.
Потім глибоко вдихає, випускає мою руку й повертається до мене.
– Отже, у Карлі Шилдз не було татуювання. Принаймні напередодні дня смерті – ближче мені підібратися не вдалось. Ну тобто, я могла б, якби захотіла, дістати результати розтину, але відчуваю, що це якось трохи неправильно.
– Ага, є трохи. Але як ти дізналася все інше? – питаю її.
– Шкільний газетний архів. Вона була на змаганнях із плавання й перемогла. Ще грала на арфі на шкільному концерті того вечора. Тобто, звичайно, у неї могло бути татуювання десь під купальником, але і в Данні, і в Наомі вони на зап’ястках… Як думаєш, може нам зустрітися з Данні й спробувати розпитати її?
Вона дає мені ксерокопію вирізки зі старої місцевої газети, і мені перехоплює подих. Я бачу фотографію мого батька в ролі шкільного інспектора – він вішає медаль на шию Карлі, яка стоїть перед ним у купальнику. Світлина не дуже чітка, зерниста, у батька більше волосся. Але це точно він. Я бачу його поряд із загиблою дівчиною, і холодок біжить моєю спиною. Який довбаний збіг.
– Не думаю, що вона захоче з кимось говорити, – повільно кажу я. Я не зізнаюся Аширі, що на фото мій батько, бо відчуваю, що це таємниця, ділитися якою ще не настав час. – Але я спробую. Надішлю запит в «Інстаґрамі» і напишу їй повідомлення.
– Добре. Посидиш трохи з Ней у палаті? – виснажено питає Ашира. Вона вже й не знає, де шукати сестру, хоча вона тут, перед нею. – Сходжу за колою, тобі принести?
Я киваю та застигаю перед зачиненими дверима. Щоразу, коли я бачу Ней, вона має трохи кращий вигляд. Пов’язка й досі закриває їй одне око, але набряк і крововилив навколо нього зменшилися. Якщо примружити очі й абстрагуватися від трубочок і бинтів, можна навіть сказати, що вона просто спить.
– Ми чули твою пісню, – кажу. – Вона дуже крута, Ней, твоя версія краща за мою. Хотілося б мені знати, коли ти її записала, коли ти створила той дивний профіль і нащо. Не могла б ти просто взяти й прокинутися і розповісти нам, що сталося? Як щодо цього? Як щодо того, щоби прокинутися й усе нам розповісти, аби ми всі могли повернутися до нормального життя. До того, як усе було раніше. Після твого зникнення все потроху розвалюється. Лео знову зв’язався з Аароном, а Роуз… Роуз просто, я навіть не знаю. Вона не тут. Якби ти зараз прокинулася, то могла б виступити з нами наступного тижня, це твій день народження, врешті-решт. Ну давай, Ней, прокидайся й поговори зі мною.