Машини гудуть, а вона рівно дихає, і все лишається як є, ну звісно ж, чорт забирай. Бо її приспали. Я беру її за руку і з радістю відзначаю, що синці навколо зап’ястка нарешті зійшли, зате татушка лишилася. Підіймаю її руку, щоб краще роздивитися зображення. Воно навдивовижу гарне, з такими дрібними деталями, що для того, щоб його набити, знадобилися б години – багато болю, як на дівчинку, якій не подобаються татуювання. Мабуть, треба сфотографувати його й запитати в тату-салоні, як і казала Аш. Це ж не боляче. Дістаю телефон і роблю кілька знімків, але щоразу затуляю спиною яскраве світло денної лампи на стелі – на зображення падає тінь, і воно розмивається. Перемикаю камеру на режим автопортрета, акуратно підіймаю її руку й фотографую, тримаючись так, щоб не відкидати на руку тінь.
Господи Боже. Та це ж ясно як день, абсолютно очевидно. Раптом я бачу.
– Що таке? – Аш помічає вираз мого обличчя, заходячи до палати.
– Ось, дивися. – Я передаю їй телефон, і вона дивиться на фото.
– Що ти бачиш, Аш?
– О Боже… – Аш витріщається на нього, потім на мене. – Я бачу цифри, купу цифр. Цифри, літери, риски й крапки, нашаровані одне на одне, але вони там. Можливо, це шифр, Редлі. Ну, тобто, ймовірно, шифр, це може бути що завгодно… і зокрема, шифр. – Вона дивиться на мене. – У мене в телефоні є фотографії татуювання, тож я просто переверну їх і… Редлі, це серйозно.
– Ти так думаєш?
– Мені треба додому, – каже вона. – Якщо це шифр, я спробую знайти спосіб його розгадати, і можливо, це підкаже нам, що з нею сталося.
Її чорні очі блищать і горять, ніби в неї лихоманка.
– Аш, зачекай хвилиночку. Тут, напевне, із сотню знаків. Можливо, їх узяли зі стелі, – кажу я. – Можливо, це щось таке, про що знає лише кілька людей. Навіть якщо це шифр, це ж мільярд комбінацій, неможливо буде дати їм раду.
– Що ж, я мушу спробувати, – відрубає Аш і йде до дверей, але я проводжаю її до ліфта й стою перед кнопкою виклику. Її погляд спопеляє. Аш не з тих, кому можна вказувати, що робити.
– Аш, я хвилююся за тебе, – кажу я, і це чомусь її дивує, а вогонь в очах тьмяніє.
– Справді?
– Я боюся, що ти… я, що ми божеволіємо. Що ми намагаємося знайти підказки, як Шеґґі та Скубі, а насправді нічого не відбувається.
– А в цьому сценарії я Шеґґі чи Скубі? Бо мені завжди здавалося, що я більше схожа на Велму.
Я посміхаюся – мені подобається, що їй вдається жартувати, навіть коли вона така серйозна.
– В усякому разі, мені не хочеться, щоб ти їхала додому, зачинялася в кімнаті та зводила себе з розуму, намагаючись збагнути якусь нісенітницю. Я знаю, що зараз це видається неможливим, важко це уявити, але Ней прокинеться, і коли вона отямиться, тобі знадобиться своє власне життя.
– Можливо, – погоджується Аш. – І дякую, що хвилюєшся про мене… Це мило. Але я мушу це зробити. І я не думаю, що ці числа зі стелі. Має бути якась закономірність, бо якщо ніхто не може це прочитати, то який у цьому сенс, який сенс у такому вишуканому оформленні. Це щось для когось означає. Удома я можу пропустити ці числа крізь одну програмулю, створену для зламування паролів. Ти побудеш із нею?
– Можливо, я можу допомогти тобі? – пропоную я.
– Дуже сумніваюся, – каже вона, прибираючи мене з дороги й заходячи в ліфт.
Коли вона йде, я почуваюся дивно. І я не знаю, це хороше дивно чи погане, тож, напевне, краще зовсім про це не думати.
Я дивлюся на подругу, яка не знає, що відбувається.
– Ну от, – кажу я. – Я попросила тебе поговорити зі мною… і ти поговорила.
21
Я йду з лікарні пізно й досі чекаю новин від Аш, хоч і думаю, що те, що вона затіяла, забере багато часу. Так важко не думати про неї, про ту, що ховається за вуаллю чорного волосся в пошуках сенсу, і я відчуваю якусь провину. Це ж я бачу всі ті зв’язки, я підживлюю її бажання шукати правди, якої, можливо, ніде немає. Це я дивлюся на старе газетне фото свого батька й розмірковую над тим, чи пов’язаний він із цією справою. І кожен потаємний страх може виявитися виправданим.
А потім я йду додому, і місто видається таким, як завжди, й інші люди на вулицях проходять повз мене так, наче мене не існує, так, як роблять це завжди, і павутиння сплутаних думок у моїй голові видається нічним жахіттям, що тане в сонячному світлі. На мить я зупиняюся на мосту, вдихаю жар і вихлопні гази, а вогні кранів над Темзою сяють у темряві, наче нові планети, які нещодавно з’явилися в Сонячній системі.