– Мам, – кажу я дуже обережно. – Якби мені хотілося привернути до себе увагу, повір, ти дізналася б про мої татуювання. Їх у мене три.
– Про що? – У неї відпадає щелепа.
– Якби в мене добре виходило привертати увагу, ти дізналася б про те, що я цуплю їжу та потайки їм її, про те, що я їм стільки, що не можу ходити не задихаючись, – і це в десять років. Але ти не помічала, як не помічала й того, що я не їм і лежу в ліжку цілі вихідні, бо в мене немає сил і настрою вставати. Ти не помічала цього, бо справа в тобі.
– Три татуювання? – все, що вона спромагається вимовити.
– Ти хочеш бачити мене нормальною людиною, так? Але якщо я це зроблю, – кажу я, інстинктивно вистрибуючи з-за столу й вимовляючи слова, перш ніж мій мозок встигає їх обробити, – якщо мені вдасться, то що мені робити зі своєю п’яною матір’ю, з жінкою, до якої мій батько відчуває таку огиду, що не може жити з нею в одному будинку? З жінкою, яка відключається на канапі, не нагодувавши свою семирічну доньку? Бо якщо це нормально, нехай усе нормальне від’їбеться!
Я збігаю сходами нагору, повз кімнату Ґрейсі до своєї, вмикаю музику на повну гучність, знімаю з барабанів заглушки, беру палички й граю, поки руки не починають боліти, голова не розколюється, а сусіди не гамселять у стіни. Я не припиняю, розчинившись у музиці, – немає нічого, крім ритму гримотіння, пронизливих верхніх нот і потужних басів, і серії синкоп, і потім, коли кожен мій нерв тремтить у такт, коли кожна клітина підстрибує в долю, я відкладаю палички й вимикаю музику. Вона навіть не прийшла нагримати на мене.
Ґрейсі, мабуть, уже вдома. Я чую, як мама набирає їй ванну і співає «П’ять маленьких качечок», поки мала грається бульбашками. Вона ввімкнула режим ідеальної мами. Коли вони йдуть читати до спальні Ґрейсі, я виповзаю схопити якийсь тост. Здається, мама, яка сидить на ліжку Ґрейсі в хмаринці сонячного сяйва, ще твереза. Голос її звучить нормально, вона не квапиться скоріше дочитати до кінця, як робить це, коли відчайдушно бажає спуститися на перший поверх, до телевізора й випивки. Але потім я помічаю, що прозора рідина чекає на неї на поруччі у високій склянці, зо дна якої підіймаються бульбашки. Принаймні вона змусила себе почекати, поки Ґрейсі засне, це вже дещо.
Я чекаю, поки тост досмажиться, коли прочиняються двері й з’являється тато. Пом’ята сорочка, щетина. Він видається товстим і втомленим.
– Привіт, – каже він.
– Ти вдома?
– Так, і не треба так дивуватися, я ще тут живу.
– Мені щось таке казали.
– Все гаразд? У школі все добре? Ти стараєшся? Якісь новини про Наомі є?
– Тату, – хапаю хліб, який вистрибує з тостера, думаючи про фотографію з ним та Карлі Шилдз у купальнику. – Якби ти бував удома, ти знав би.
– Слухай, я знаю, що мене постійно немає. Але я роблю все це для тебе й Ґрейсі. І для мами. Щоб у вас був дах над головою, щоб у вас було все, що треба.
– Мама сумує за тобою, – кажу я. – Вона засмучується. Ми знаємо, що є хтось інший, тату.
– Нікого немає, – наполягає тато. – Це робота.
– Добре, – кажу я. – Як скажеш. Якщо чесно, тату, мені пофіг, працюєш ти з нею чи трахаєш її, мені начхати.
Тато кліпає, жовна на його обличчі напружуються, і я знаю, що йому хочеться накричати на мене, але він не кричить, і мені достатньо цього, щоб усе зрозуміти.
– Ну, зараз я вдома. Зазирну до Ґрейсі, а потім ми троє можемо замовити китайської їжі, що скажеш? Можеш взяти, що хочеш, я не лаятимусь, що ти замовляєш забагато.
– У мене є тост. – Тато, здається, водночас засмучується й видихає з полегшенням. Я вирішую скористатися шансом. – Тату, ти ж довго був інспектором у школі. Здається, почав ще до того, як мене віддали туди вчитися? Як це сталося?
– Ти справді хочеш знати? – питає він, насупившись. – Тоді якраз вирішили залучити до розвитку шкіл більше бізнесменів і місцевих політиків. Називалося «Ініціатива повного спектра».
– А, ясно. – Я посміхаюся, ніби мені цікаво. – І як тобі, подобається?
– Так. – Тато розслабляється. Я рідко розпитую його про життя, а йому подобається розповідати, від чого я ніяковію за наступне питання.
– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз?
Тато трохи випростується на стільці.
– Здається, ні, – каже він.
Я натискаю сильніше:
– Карлі кинулася під двоповерховий автобус. Убила себе просто перед школою.
– А, точно, звісно. – Батько поправляє окуляри на носі. – Жахлива трагедія, у неї було багато проблем, але вона тримала все в собі. Дуже сумно.
– Ти вручав їй медаль за змагання з плавання напередодні, – нагадую йому.